19/11/2011
0Я уже размещал эту статью Петра Чечелюк с комментариями Оксаны Чурило пару дней назад в виде изображений страниц "Лесного вестника", а сейчас делаю это уже в текстовом виде. Автор поднимает важнейшую проблему, которую в Гослесагентстве, АП и Минприроде просто не видят. Там думают, что мы рубим намного меньше, чем в Европе из-за того, что у нас мало лесных дорог и обещают исправить положение в ближайшие годы. Однако ни одного кубометра из-за бездорожья из расчета главного пользования в Украине не исключено. А вот по доле лесов "не доступных для заготовки древесины" страна занимает первое место в числе лесных стран Европы, причем исключительно благодаря ученым и чиновникам Гослеагентства, которые всё ещё путаются в базовых понятиях международной лесной статистики и в базовых основах устойчивого и интенсивного лесопользования… М.П.
Беручи на себе відповідальність за матеріальні і духовні багатства, залишені минулими поколіннями, ми вступаємо в права спадкоємців і зобов’язані їх зберегти. Мова йде про природу України. Щоб виконати таке грандіозне завдання, нам необхідно визначити і дослідити всі компоненти цієї спадщини і забезпечити їхній захист. Кому під силу це завдання? Скільки національних природних парків і заповідних зон треба нашій державі і чи врятують вони її флору і фауну? Які джерела фінансування забезпечать заходи зі збереження природи?
Що заповідається – природний феномен чи амбіції фанатів?
У розвитку заповідної справи Україна взяла курс на Європейський Союз (ЄС), де територія заповідних земель сягає щонайменше 15 відсотків від загальної площі кожної з держав. В Україні цей показник становить лише 4,95 відсотка. Та вже до 2020 року він повинен зрости вдвічі (таке бачення і бажання ініціаторів перетворити Україну в заповідну зону!?). В усякому випадку, про це свідчить Загальнодержавна цільова екологічна програма (далі – Держпрограма) розвитку заповідної справи на найближче десятиріччя. Тобто – рівняння на Європу за класиком Миколою Гоголем: якщо «ружо» є в Івана Івановича, то воно повинне бути й в Івана Никифоровича.
Щоб піти подібним шляхом збереження природи, Україна має віднайти на такі цілі 10-12 мільярдів гривень. Першого грудня 2008 року колишній Президент України Віктор Ющенко видав наказ про створення 26 нових і розширення 9 існуючих природно-заповідних об’єктів (ПЗО). Цього ж дня Мінприроди України отримує від Мінфіну не вельми приємну звістку у вигляді циркуляра, в якому йдеться про те, що у зв’язку зі світовою фінансовою кризою «…до розгляду Держпрограми вважаємо за доцільне повернутися після подолання економічної кризи в Україні, а до цього створення ПЗО здійснювати… в установленому порядку». Не більше і не менше. А ще за кілька днів «гриф» на цій програмі ставить Мінекономіки України, повідомляючи, що «Згідно з постановою Кабміну України зі стабілізації економічної ситуації в державі, тимчасово призупинена підготовка проектів нових цільових держпрограм». Тобто події набрали такого розвитку, як в американському трилері, і розібратися в семантичних тонкощах наказів колишнього гаранта держави надзвичайно складно. Саме тут щодо необхідності і доцільності створення нових заповідних територій у державі виникають гнітючі сумніви.
Якщо йдеться про природний феномен, який має особливе значення, це обумовлює прийняття невідкладних заходів про його заповідність і охорону, які необхідні, незалежно від наявності чи відсутності реальної загрози стану об’єкта, оскільки високий ранг його цінності – це вже достатня основа для підвищеної уваги. Виходячи з цього, виникає банальне запитання: чи є потреба заповідати волинське болото з самосівом валеріанки, лопуха і кропиви, миколаївський ковиль чи херсонські степи із заростями перекотиполя?
Час лікує. І сьогодні вже очевидно, що одночасне створення всіх запропонованих НП, заповідних зон і територій, які охороняються, чи хоча б якоїсь їхньої частини, практично не реально і не доцільно. Така думка ще більш справедлива, якщо виходити з суворих економічних, політичних і соціальних реалій сьогодення.
З іншого боку, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід організації подібних територій, варто враховувати ступінь громадської підтримки ідеї створення такого об’єкта. Громадська думка здатна або суттєво підтримати, або ускладнити процес і доцільність його створення. Важливо оцінити популярність ідеї як серед населення, так і в органах місцевого самоврядування. Прикладів, коли місцева влада і громада блокують рішення зі створення ПЗО, – безліч. Закарпатська ОДА не погоджує проект наказу зі створення НП «Зачарований край», депутати Запорізької обласної ради протягом кількох років зволікають розгляд проекту створення НП «Приазовський», не погоджується в органах місцевого самоврядування проект створення НП «Нижньосульський» в Полтавській і Черкаській областях, селяни верхів’я Західного Бугу і влада Львівщини виступають проти надання статусу НП «Пам’ятка Пеняцька» (робоча назва – «Північне Поділля»), мотивуючи своє рішення тим, що господарі землі мають знати, як подібні рішення відобразяться на їхньому житті і чи не будуть на ці творіння природи претендувати місцеві лозинські. А штучні «роди» можуть викликати важкі наслідки…
Як відомо, сьогодні думку про необхідність створення заповідних територій та НП активно формують деякі місцеві депутати. Наприклад, на Волині, де болота, ліс і меліоративний фонд землі становлять 8400 квадратних кілометрів, у минулі роки створені два НП. У 2008 році з ініціативи кількох депутатів обласної ради був створений третій «природний феномен» – Цуманська Пуща. У неї увійшли кілька десятків клаптиків лісу з полезахисними смугами і колишніми напівзнищеними колгоспними лісами. Статусу НП він так і не може набути через незгоду користувачів землею – сільських рад – із запропонованими чиновниками межами об’єкта. А зовсім недавно у перелік заповідних територій «сватають» болото Західного Побужжя – і теж з ініціативи так званих природолюбів з числа депутатів. Схоже, що жінку, котра вагітна однією дитиною, примушують народити трійню. Яку цінність несуть у собі такі території, виразно сказати ніхто в області не наважується. Є у світі місця, відмічені самою природою і обдаровані унікальними ландшафтами. Щоб зберегти дивовижні куточки, їх беруть під захист. Так виникає заповідна територія чи НП. Але нові «ринкові» і «товарні» екологи нерідко перетворюють заповідну справу дикої природи у засіб отримання наживи. Вони хочуть перетворити заповідники в парки для забав і полігони для «царського» полювання. Гроші від таких «розваг» ітимуть не на потреби заповідників, а осідатимуть у кишенях приватних осіб і комерційних структур. Така «модернізація» української природи і лісової галузі зокрема, що нав’язується зверху і лакується державним піаром, не принесе українцям нічого хорошого. Цей «витвір» чимось нагадує колишній держплан. Ми це вже проходили. Були часи, коли завдання збереження і охорони природи виключалися з термінологічного і фактичного словника заповідників, їх називали «буржуазними» і замінювали завданнями «із соціальної реконструкції природи». Засоби, що виділялися на фінансування заповідної справи, здавалися чиновникам надмірними і нічим не виправданими. Від охоронців природи вимагалися розвиток власних дохідних виробництв та перехід на самоокупність. Симптом повернення до такої політики висить над природою, наче дамоклів меч. Тож варто нагадати деяким природолюбам: охоронні природні території – безцінне народне надбання, на яке не можуть впливати юридичні стандарти і витівки влади. Українська заповідна наука повинна глибше влитись у процес світових досліджень із заповідної справи і стати частиною світової природоохоронної системи, енергійніше брати участь у реалізації Світових конгресів НП. Витягування існуючої нині української заповідної системи із напівжебрацького стану на сучасний цивілізований рівень – питання престижу нашої держави. А про її розширення зараз не може бути й мови. «Потьомкінські села», закамуфльовані під НП, не врятують українську природу. Навпаки – може статися так, що штучні «роди» такої кількості заповідних територій і переділ українського лісу залишаться в історії української економіки і природозбереження наступною чиновницькою імітацією «активної діяльності» з вимушеним і обов’язковим поверненням до старих позицій. Але, як відомо, помилки як у природі, так і, власне, в лісі, виправляти дуже важко.
Замість епілогу. Думка автора публікації (чи право на думку) може не збігатися з позицією тих, хто сьогодні охороняє природу. Моє бачення вищеназваних проблем – не допустити ревізії і вихолощення природоохоронного законодавства України, а примножити його новими законами і положеннями. В Україні відсутня служба національних парків, притаманна розвиненим країнам Заходу, яка взяла б на себе функціональне загальнодержавне управління системою того, що ми хочемо захистити. Тобто в масштабах держави не забезпечений дієвий контроль за діяльністю охоронних територій. Управління такими територіями повинне стати прерогативою цієї служби. А крім того, потрібне розуміння держави щодо ролі заповідної справи і відповідальності за її стан. А поки що превалює помилковий курс на вольове досягнення відповідності того, що хочемо зберегти, запитам соціуму, «вписання» його в суспільство шляхом «зміни пріоритетів», заміни екологічної науки примітивним екологічним просвітництвом і екологічним туризмом, зближенням НП і заповідників. Внаслідок такого вимушеного «демаршу природи» заповідна система перероджується (якщо не вироджується) і гине в блиску туристичних багать, іде процес «роззаповідування» – втрата традиційних основ справи, про яку йдеться, і тих ідеалів, без котрих не може бути справжньої охорони природи.
Кооментарий к поднятой теме Оксаны Чурило
Вирішувати треба, зваживши всі «за» і «проти»
Я розмовляла на тему заповідності територій із поляками. Головний редактор журналу «Las Polski» Рафал Зубковіч розповідає:
– Боротьба за створення національних парків та заповідних зон у Польщі точиться постійно. Але вирішує бути чи не бути – не Президент, а Міністерство охорони навколишнього середовища. Та спонтанно нічого не роблять: слухають громаду, науковців, усі відповідні структури. Зважують всі «за» і «проти» – і лише тоді приймають відповідне рішення. Такого, як указ – і зроблено, немає. Чим більша демократія, тим важче у подібних ситуаціях. Останній національний парк у нас створено в 2001 році. З початку 90-х розмови йдуть про розширення Bilovezskoy Puscy на всю територію (зараз НП займає 10 000 гектарів, а ціла Біловежа в межах Польщі – 62 000 гектарів). У різні акції щодо цього були втягнені Грінпіс та інші екоугрупування. Але є сильний спротив із боку місцевого населення та лісівників. Десь у 2009 році грінпісівці провели акцію «I Love Poszcza» і повісили великий банер на приміщенні Міністерства екології, яке може розширити парк. Та екологи на таке не пішли. Подібна ситуація із Mazurach (фіналіст конкурсу 7 нових чудес світу). То – ландшафтний парк, але частина людей, близьких до екологічних організацій, хоче створити тут НП. Те ж – із Jura Krakowsko-Czestochowska. До того ж, у Польщі відбуваються посилання до створення європейської мережі «Natura 2000», але з цим – суцільна проблема. Поляки зізнаються: мають кілька сотень площ «Natura 2000», але плани щодо їхнього збереження – відсутні. Відтак проблеми із охороною територій існують не тільки в Україні. Але жити поспіхом, здається, намагається тільки наша держава.
Оксана ЧУРИЛО
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (листопад 2011)
