РЕПОРТАЖ З БІЛОВЕЗЬКОЇ ПУЩІ

Спочатку був Брест. Або «Бересть» — як кажуть місцеві жителі з українським сентиментом. А саме такі мене й запросили. Очевидно, це була вдячність за теплий прийом у Львові. Відвідати важливе в українській історії місто я мріяв давно. І тепер з радістю відзначив, що воно мене не розчарувало — чисте, охайне, як і більшість білоруських міст. Але головною перлиною Берестейського краю все-таки є Біловезька Пуща. Не побувати там було б великою помилкою. Тому вирушив наступного ж дня.

Головним адміністративним центром Пущі є селище Каменюки. Воно гарне, сучасне — справжній шматочок Європи! Є новенька школа, відділення банку, красива в архітектурному плані православна церква. Ну і, звичайно ж, адмінспоруди національного парку — все продумано так, щоб туристи відразу потрапляли в атмосферу свята.
Звичайно, побачити на території Біловезької Пущі зубра, оленя чи лося вам буде непросто. Адже туристичні маршрути прокладені з таким розрахунком, щоб оминути абсолютно заповідні території. Звірина ж, зрозуміло, прагне бувати там, де її найменше турбують. Але ця обставина врахована: є спеціальні вольєри, де можна побачити і велетнів-зубрів, і лосів, і оленів, і диких кабанів, і навіть диких коней — тарпанів. Є й ведмеді, звичайно. Хоча на територію Пущі вони заходять украй рідко, все ж із клишоногими пов’язано кілька давніх і цікавих пущанських історій, тому і для них у вольєрах знайшлося місце.
* * *
Перш за все, я зробив спробу познайомитись із працівниками заповідника. Адже статус звичайного туриста не дає жодних переваг. А ось журналіст з України — це вже щось…
Налагодити контакт вдалося. Згодом науковці зі стажем Олексій Буневич та Олексій Кислейко, не поспішаючи з розповідями про Пущу, вирішили розпитати мене про екологічну ситуацію в Україні, зокрема в Криму. Ну що ж, фахівці вони і є фахівці… Може, таким чином вони перевіряли мене на «профпридатність», готовність до подальшої розмови? Розповів усе, що знав. Згадав і про лісові пожежі в Криму та на Херсонщині. Для знайомства цього було достатньо, далі вже я міг розпитувати. Звичайно ж, у першу чергу поцікавився: як почуваються зубри?
* * *
Олексій Буневич, який щойно повернувся з лісу, де довго спостерігав за стадом древніх господарів Пущі, з гордістю сказав:
— На території Національного парку нараховується до чотирьохсот зубрів. Це близько половини усієї білоруської популяції. Тепер ми на другому місці після Польщі. А ще на початку 90-х років минулого століття доводилося задовольнятися лише п’ятим місцем. Лідерами були Німеччина, Росія та Україна. Але завдяки низці заходів кількість зубрів в останні два десятиліття постійно зростала.
Якщо говорити про сиву давнину, то реальним ворогом зубра був лише ведмідь. Тепер цієї проблеми не існує, бо востаннє клишоногого тут бачили в 2003 році. Він деякий час тримався північно-східної частини Пущі.
А ось у першій половині ХІХ століття ведмідь ще почувався господарем. До речі, перше повідомлення в пресі про напад клишоногого на зубра датується 1844 роком. Тоді переміг ведмідь. Щоправда, у 1894 році дослідник Євген Вишняков висловив припущення, що саме зубр міг першим напасти на ведмедя. Під час «гону» таке трапляється. Але клишоногий не розгубився, сміливо вступив у бій, виявився сильнішим та прудкішим.
* * *
Інший мій співрозмовник, Олексій Кислейко, чимось нагадує прибалта: високий, білявий. Родом він з північної частини Пущі. Десь читав, що саме там і жили ятвяги — генетичні родичі литовців. Олексію Миколайовичу імпонує мій інтерес до зубрів та ведмедів. Особливо до останніх. Може, тому, що він ґрунтовно вивчав поведінку цього хижака? До речі, не лише на основі білоруського досвіду: побував і на Камчатці, Далекому Сході, не оминув навіть японського острова Хоккайдо!
Переглянувши мою давню статтю про ведмедів у Березинському заповіднику, еколог запитав: чому такий інтерес до ведмедя? Відповів словами М. Пришвіна: «Ліс без ведмедя — не справжній ліс, сумний ліс…»
Таке пояснення надихнуло Олексія Миколайовича на ґрунтовну лекцію. Він розповів настільки цікаві речі, що я ледь-ледь встигав записувати:
— Останнього ведмедя у Біловезькій Пущі було вбито в 1846 році. Мабуть, за те, що він упродовж літа завалив п’ятьох зубрів. Оскільки основною цінністю Пущі був зубр, то саме його цар і велів охороняти. Що йому до популяції ведмедя… Коли в 60-ті роки ХІХ століття на полювання приїздив сам імператор Олександр ІІ, то ведмедів у Пущі вже не було. Хоча фіксували появу «мігруючих» ведмедів у 1873-1878 роках, але згодом їх відстрілювали через вищеназвану причину.
У 1937 році польська лісова адміністрація пробувала завозити молодих ведмедів, відловлених у інших регіонах Полісся. Але згодом більшість із них загинула через конфлікти з людиною.
У роки Другої світової війни ведмедів завозили в Пущу і німці. У 1941 році ведмідь з’явився біля села Панасюки. Лякав корів на вигоні, а потім напав і на людину. Селяни зібралися і вбили хижака сокирами та вилами.
До речі, партизанів тут не було, адже Пуща перетворилася на зразково-показове мисливське господарство Герінга. Особливий режим охорони не залишав жодних шансів для організації партизанського руху у цих краях.
Коли закінчилася війна, у Пущі залишалося ще чотири ведмеді — очевидно, це були особини передвоєнної інтродукції. Забув сказати, що в 1938 році поляки випустили в заповідник навіть вагітну самку з познанського зоопарку! Так ось, це покоління ведмедів було винищене браконьєрами. Останній ведмідь протримався в лісових нетрях аж до 1950 року. Здавалося б, зникли назавжди. Але в 2003 році чіткі ведмежі сліди знову бачили недалеко від села Клепачі.
Але що ми — все про ведмедів та про ведмедів? Все-таки символом Біловезької Пущі є зубр. І у вас є всі шанси побачити його на волі.
* * *
Хто ж відмовиться від такої перспективи? Запевнив працівників Національного парку, що готовий їхати куди завгодно, точніше, куди не заборонено, тільки б побачити лісових красенів!
Показати основні місця «дислокації» зубрів зголосився Денис, молодий науковий співробітник, родом з Молодечно. З ним ми проїхали певну відстань на екскурсійному автобусі, а далі йшли пішки. Звичайно, краса Біловезької Пущі вражає! У перші ж хвилини екскурсії ми побачили рідкісного птаха, занесеного до Червоної книги, — чорного лелеку. Щасливий випадок? Виявляється, так. Навіть Денис, дарма що працівник заповідника, побачив його вперше.
Деякий час ми йшли вздовж невеликої річечки і скрізь бачили сліди діяльності бобрів. Тут їм роздолля!
Роблю декілька фотознімків, а потім запитую Дениса: чи не важко йому після рідного Молодечно і п’яти років навчання у Мінську «кидати якір» у невеличкому прикордонному селищі? Науковець відповів, що вважає свій вибір виправданим. Адже працювати у Біловезькій Пущі — престижно! Особливо, якщо любиш природу:
— Мене захоплює те, що практично кожна ділянка Пущі дихає історією. Скажімо, є таке урочище «Язви». Це велика галявина, де люблять випасатися зубри. Так ось, вік цієї галявини — кілька тисяч років! Вона ніколи не заростала лісом. Там були знайдені кам’яні сокири та інші археологічні знахідки, які засвідчили: на цьому місці існувало поселення ще 6-8 тисяч років до нашої ери!
У Пущі є дуби, яким не менше 700 років і вони ще пам’ятають древніх мисливців із луками та стрілами…
Є чудовий сосновий ліс, який виріс після апокаліптичної пожежі 1811 року, тобто напередодні вторгнення військ Наполеона в Росію. Тоді вигоріли великі площі, але ліс відновився без будь-якої допомоги людини.
Ні, жити і працювати в Пущі — це все-таки здорово! Таких лісів у Європі практично не залишилося…
* * *
За розмовою ми не помітили, як сонце зайшло за хмари. Ось і великий, зарослий чагарниками випас, де зазвичай тримаються зубри. Займаємо зручне місце на узвишші і уважно розглядаємо у бінокль все довкола. На жаль, безрезультатно. Якщо із рідкісним чорним лелекою нам пощастило, то із зубрами вийшов «проліт». Може, тварини відчули наближення дощу і поспішили до густого ялинника?
А ось ми в цьому плані злегковажили. Втратили чимало часу на пошук, запізнилися на екскурсійний автобус і тепер нам, як і зубрам, довелося пересидіти дощ під старою ялиною. Добре, що водій цілком випадкового мікроавтобуса підібрав нас, а то б довелося 12 кілометрів іти пішки… Ні, коли йде дощ, краще все-таки їхати!
…А омита дощиком Пуща — навіть без своїх коронованих мешканців зубрів — виглядала по-справжньому величною й урочистою.