27/10/2011
0Итервью с губернатором Волыни взятое Оксаной Чурило стоит того, чтобы разместить его ещё раз, уже в привычном текстовом виде. М.П.
Наше спілкування із головою Волинської облдержадміністрації Борисом Клімчуком розпочалося із досить серйозного запитання – реорганізації лісової галузі. Відтак і говорив Борис Петрович строго, час від часу перериваючись на телефонні розмови, але не втрачаючи логічної нитки. Проте коли інтерв’ю перейшло у площину відвертості життєвої, керівник виконавчої влади області відкрився. Як то буває на природі, коли відчуваєш себе її частиною і занурюєшся у спогади та роздуми.
…Волинь – лісова область, відтак доводиться багато питань вирішувати саме у цьому напрямку. Коли Борис Клімчук був Надзвичайним і Повноважним Послом у Литві, журналісти (а серед них і я) мали нагоду побувати у нього в гостях. Нам показали, як працює і розвивається лісова галузь держави. Борис Петрович мав тверде переконанням зробити відповідні реформи в Україні.
– Які кроки вже зроблено? Що вдалося, від чого вирішили відмовитися? Чи, може, тепер литовський приклад не є актуальним?
– Лісове господарство України вже розвивається так, як у Польщі, Литві. Така модель вибрана. Головна фішка – лісівник не може за ідеологією, натурою, Божим промислом рубати дерево. У нього не повинно бути сокири і бензопили. Завдання лісівника посадити, виростити, вберегти. А ліс довго росте… У нас же як було: в Радянському Союзі, а особливо в незалежній Україні, лісівники вирощують, доглядають, охороняють, рубають, складають, частину продають, дещо самі переробляють, а на виході йдуть до Верховної Ради й просять дотацію для лісовідновлення, лісорозведення. Це – нечесна гра. Лісове господарство в усьому світі – дуже прибуткова справа. Тому всі його моделі налаштовані, щоб ліс був, правильно вирощувався і раціонально, з вигодою для держави і лісівників, входив в економіку. Суть цієї моделі я демонстрував не одній делегації. До речі, в Литві теж непроста структура лісового господарства. Частина лісів – у державній власності, інша – у приватній. Здавалося б, це має ускладнювати роботу, але все настільки жорстко виписано у правилах, настільки серйозна дозвільна і контрольна системи, що власник не має права й дрючка взяти, хоч ліс і приватний. Все –тільки з дозволу держави! Свої доповідні записки я як посол передавав трьом прем’єр-міністрам. Найсерйозніше до цього поставився Віктор Федорович Янукович, але так сталося, що документи потрапили до нього за місяць до чергової зміни Уряду. Сьогоднішнє керівництво бачить правильність цього шляху. Голова Держагентства лісових ресурсів України Віктор Сівець розуміє це не стільки як лісівник, а як економіст і фінансист. Знаєте, по чому видно реформування? Як продається ліс. Якщо на біржових торгах, то реформи ідуть. І друге – хто рубає ліс. Сьогодні не управління лісового господарства цим займається. Держлісгоспи наймають людей, які виконують таку роботу. Сьогодні в Україні професійний лісівник – без сокири і бензопили. І лісівники від цього тільки виграли. Подивіться на заробітну плату: нині вона достойна. Тому, коли заварилася каша з агролісами, для мене було очевидно: створена стара радянська злодійська схема. Під благими намірами ховалися збиткові господарства, де людям морочили голову. Ми відстояли державницьку позицію. А будівництво лісових доріг… Для Волині це дуже важливо. Сьогодні великі кошти виділяються на відновлення меліоративних каналів. Я не розділяю поле і ліс. Скрізь волинська земля. Дуже радий, що моє забігання вперед (бо шість років тому інакше мої дії не називали) було логічним, правильним та ефективним. Але врешті-решт завжди доводиться ламати стереотипи. Тому, хто йде першим, найважче. Шість-сім років тому я казав: кора, гілля стане товаром, за нього будуть платити гроші. З мене сміялися. Але сьогодні так і є. Знаю, який проект на Волині працюватиме у наступному році, – американський комплекс, що «боротиметься» із його величністю пеньком. Пеньки гниють у лісі, а це –прекрасний товар. Згодом їх вириватимуть, як гнилі зуби, і тут же подрібнюватимуть у щепу, зачищаючи ділянку. І я радітиму, коли це станеться.
– В одному із інтерв’ю "Литовському кур’єру", саме перед тим, як поїхати з Литви, ви сказали: «Критерієм оцінки роботи є час, у якому довелося працювати». Як оцінюєте нинішній час для роботи і що заважає здійсненню задумів Бориса Клімчука сьогоднішнього?
– Сьогодні адреналіново. Є можливість працювати: адміністративна, владна, фінансова, динамічна… Можна розвивати область, планувати. Але і в ті роки, в 90-ті, ніколи не опускав руки. Не скиглив. Жити треба сьогодні. Час, у якому живеш, то – критерій, але тоді, коли розумієш філософію цього. Загалом же треба жити сьогодні і по максимуму достойно. Власні оціночні критерії вимірюю від тих видимих і невидимих речей, які акумулюються на одному: як родина, волиняни, люди почувають себе у соціумі.
– Ви – досить зайнята людина, відповідаєте за всю область. Нерідко доводиться чути від вас про самотність серед людей. А чи любите побути на самоті, що для вас комфорт і відпочинок, що надає наснаги і бажання рухатися далі?
– Так, втома є. Але якщо ти чоловік, – не повинен зупинятися. Перший тайм ми вже відіграли, але є ще другий. Мабуть, він буде коротшим, ніж перший, але Суддя дає додатковий час. Не треба дратувати Суддю. Що допомагає? Сім’я, внуки. Це – найліпші ліки. Із найменшим онуком ходимо на кабана. Я беру його пластмасовий автомат, він – іграшковий кинджал, щит – і «полюємо» в саду. Зі старшим онуком, якому 15-ть, розмова серйозна. Три внучки – то окрема тема, моя втіха. Допомагають книги. А от фільми не лікують. Темп життя взагалі божевільний. Моя дружина запитує: «Клімчук, як ви керували без мобільних телефонів?». І вона права.
– Колись було простіше? Я люблю фразу: вистачає часу на роботу, на життя – не вистачає. Із появою мобільних телефонів, мабуть, так і сталося?
– Інтернет і мобільні страшно форсують життя. Особистість змінилася вже і змінюватиметься далі. Це – небезпечний процес. Прогрес має полегшувати життя, а не ускладнювати його.
– Борисе Петровичу, ви – завзятий мисливець. Недаремно ваш маленький внучок „іде з вами на кабана”. Коли вперше пішли на полювання?
– У тата була мисливська рушниця. Одна на нас двох. Ми ходили на зайця, качку. Я ще був зовсім пацаном. Але то тривало недовго. Бо коли я пішов у шостий клас, її продали. До полювання повернувся у 1993 році. Мене запросив Володимир Іванович Блаженчук. Придивлявся, вчився. А перший серйозний звір у мене був у 1995 році. Взимку. Того кабана дістав кулею десь метрів за вісімдесят з іжевської рушниці 16-го калібру. Трофейні клики – 18 сантиметрів зберігаю і досі. Для мисливця-початківця то була фантастика. Я не стріляю кіз, оленів, крім трофейних, – коли це дозволено. Із задоволенням полюю на качку. То – адреналінове полювання: стріляєш багато, а влучаєш мало. Один раз у житті полював на перелітних гусей у Херсонській області. Цікаво. Полював у Азербайджані, Польщі, Литві. У Грузії ходили на ведмедя. Бачили його, стріляли, але безрезультатно. Багато хто хвалиться полюваннями в Африці. Я там не був. Серед трофеїв ще –архар, два казахських вовки. Я мав щастя полювати із великим литовцем Альгірдасом Міколасом Бразаускасом. Це дуже цікава людина. Він неквапний – і я цього у нього навчився. Його зараз немає з нами. Але він – у пам’яті. Полювання – то спілкування, люди. Там, у лісі, кожен почувається по-іншому. У людині розкриваються ліпші якості. Якщо ж чоловік стріляє без розбору, любить випити горілки, то це – не мисливець. Я з такими на полювання не ходжу. Найбільше люблю, коли ліцензії відстріляні, залишилося лише на зайця і на лисичку. Стоїмо, чекаємо, а тут – стадо оленів і ти – цар. Рушниця піднята догори: спостерігаєш красу.
– А відчували коли-небудь страх перед звіром?
– Був випадок. У Звірові, більше 10 років тому. Ми були на замерлому болоті і почули гул, а ще побачили сніговий пил, як від паровоза. Зубри пробігли у кількох метрах від мене. Я стояв біля маленької берізки, заплющив очі і вирішив: будь що буде. Відчув запах, стало страшно. А одного разу кабан після пострілу впав, а тоді встав, розвернувся – і побіг на мене. Я розгубився, але звір добігти не встиг… Таки людина – цар звірів.
– Будучи на чужині, тужили за краєвидами Волині? І взагалі, що для вас – волинський ліс, наша природа?
– В Азербайджані мені було дуже некомфортно саме через відсутність лісу. В Литві цього не бракувало, але відчуття батьківщини – то інше, подібне і твоє – різні речі. Із волинським лісом у мене маса асоціацій. Починаючи від корів, яких пас, будучи малим. Ліс для мене – то мій тато. Це – дички, які ми вкопували, а потім пересаджували в саду. Тато любив прищеплювати дерева. Ліс – це коли у п’ять ранку ідеш по гриби, це – ягоди, які збирав разом із мамою, це – комарі… У мене все життя минуло біля лісу. Це – моя молодість. Місце для ігор, прогулянок закоханих, перша любов. І… кладовище у Волі-Любитівській біля лісу. Селяни вирішили, що спочивати треба у гарному місці. Я не бравую, але знаю, де мене поховають.
– У вас є така фраза: «Немає доріг, які ми обираємо. Є дороги, на які нас ставить Господь Бог, люди. І ми цією дорогою йдемо». Задоволені дорогою, яку обрало вам життя?
– Вчора я вітав ювіляра такими словами, які дуже люблю: «Каждый выбирает для себя: женщину, религию, дорогу, дьяволу служить, или пророку, каждый выбирает для себя. Ти зробив правильний вибір!». А ювіляр мені відповів: «Це не я, це – Він!».
– Що побажаєте нашому виданню?
– Нехай журнал отримає своїх читачів, які чекатимуть його виходу. І щоб це були не тільки лісівники.
– Дякую.
Джерело: журнал «Лісовий вісник»
