06/10/2011
0Я давно симпатизирую губернатору Волыни, который действительно соответствует определению "государственный муж". Его долгая работа в Литве не прошла даром: Борис Петрович отлично знает лесное хозяйство и действенно помогает ему. Ну а фото, – память о хорошем дне и хороших людях. М.П.
Складається враження, що всі підлеглі Бориса Петровича Клімчука, голови Волинської облдержадміністрації, працьовиті бджоли, що з ранку до вечора тягають мед – до вуликів-шкіл, дитсадків, закладів культури … Сільради Волині взагалі явище унікальне. Коли всі на Україні б’ють на сполох, що село гине, у Волинській області місцеві громади власними силами будують дитячі садки, школи, музеї, а селяни обережно відвідують новобудови – чи це творчі зустрічі в музеях, чи то дискотеки в сільських клубах. В останніх, до речі, не побачиш ані п’яних гармидерів, ані побитих шибок. А Інтернет в кожній сільраді? А погосподарський облік, що скорочує видачу довідок для установ з кількаденних біганин по кабінетах до кількох хвилин? Все на Волині працює, мов єдиний механізм. Це стосується не лише підлеглих губернатора – держслужбовців, а й підприємців, які будують бізнес в селах, створюючи робочі місця. Це в Києві – "майдани" й наметові містечка із протестуючими проти Податкового кодексу бізнесменами. На Волині ж в 2011 році з’явилось 480 нових малих і середніх підприємств. В інтерв’ю УНН Борис Клімчук розповів про власні моделі управління, ставлення до газових умов, стосунки із бізнесменами, роботу посла та плани на майбутнє.
– Борисе Петровичу, Волинь без перебільшення можна назвати передовим регіоном з розвитку альтернативної енергетики. І це – не статистика останніх років. Розкажіть, коли в області почали робити ставку на альтернативне паливо?
– Мої підходи 20 років назад, 15, 10 років і зараз – однакові, як в питаннях газу, так в питанні альтернативного палива. На Волині, попри те, що бідні, першими в Україні зрозуміли, що електроенергія – це товар, газ – це товар. Я вів таку політику весь час, поки був тут, а я був тут довго – 2 роки головою облради, потім 8 років губернатором. Мені було досить часу. Потім я поїхав до Литви, і переконався, що все ми тут робили правильно.
Коли рвонула ця газифікація, Юлія Володимирівна (Тимошенко – прим.авт.) їздила по волинських селах і заключала договори з громадами під егідою "Вибери мене і я прокладу тобі газопровід". Хіба це політика державного діяча? А люди – як люди. Газ є – ура, включив, воно горить. Нема грошей – субвенцію держава дасть, дотацію. Не відключать же серед зими, ми ж – соціальна держава… Газ провели, але мої мудрі поліщуки (жителі Полісся – прим.авт.) завжди слухали мене. Я їм казав "ну, хай буде газ, але не розвалюй грубку! І плиту не розвалюй!" Громади так і поступили. Вони зараз газом природнім користуються, хіба що раненько діткам на сніданок яєчню підсмажити. Труба вже років 20 як підведена, але ж вони її в котельню чи в грубку не заведуть – бо це дорого. Так тепер і в бюджетній сфері села – газовий котел стоїть, а поруч – ставимо котел на тирсу чи вугілля, які дешевші.
– Наскільки велика різниця між вартістю газу і твердого палива?
– От в селі Жидичин Ківерцівського району газовим котлом, встановленим біля школи, за рік спалили 240 тис. гривень, а котлом на твердому паливі – 100 тисяч. І цей котел обігріває 4 тис м2. Зараз вже Жидичинська сільрада думає газовий котел зовсім зняти, і встановити замість нього другий брикетний котел, аби опалювати дитячий садок, що відкриється в наступному році і до якого ходитимуть діти з трьох сіл. До речі, приклад, як село працює: вони всім селом збудували дитячий садок, брикети для котла закупили, а на нові вікна в школі не вистачило. Так ми в наступному році розділимо витрати: 100 тисяч гривень дасть сільська рада, 100 тисяч – районна і 100 тисяч дамо з обласного бюджету.
– Як на Волині із виробництвом твердого палива?
– У нас в області, крім видобутку вугілля, виробляються брикети. В минулому році два волинські заводи виробили 146 тис. тонн брикетів і продали їх, а в цьому році темпи їх виробництва збільшились на 25%. Крім цього, ми спалюємо не тільки торфове вугілля, а й торфокрошку, це дешевше. Є хороші спеціальні котельні з високою тепловіддачею. В останній час виробники брикетів почали домішувати до торфу тирсу, і з’являється доволі оригінальний продукт.
– Що скажете про газові угоди, які тепер широко обговорюються?
– Перевага моєї команди в тому, що ми ніколи не займались газовим бізнесом, тому на цю тему можемо спілкуватись правдиво. А той, хто початку прокладає газопроводи, щоб потім брати участь в розподілі і продажу газу, завжди має свої, приховані інтереси. Щодо угод – хто дасть мені відповідь, чому в Польщу, де валовий внутрішній продукт в 3,5 рази більший, ніж в Україні, газ йде з Росії за дешевшою ціною? Гра на об’ємах? Ні! Бо коли наше споживання 60 млрд. кубів, в них – 13,6 млрд.
Литва і Польща газову терапію пройшли в 1990-1991 і в 1992 вже вийшли з шоку. І після цього прем’єр-міністри обох країн ніколи більше не вели переговорів про ціну на газ. Замість них це роблять господарюючі суб’єкти. З російської сторони це Газпром, зі сторони Литви та Польщі – це фірми, що мають прямі договори з Газпромом, і ціна в цих контрактах нижча, ніж в України…
– Ось Ви сказали, що маєте гарну команду. Як Ви знаходите людей?
– Як я їх за роки своєї роботи знаю як облуплених, так і вони мене. Мені, можливо, тому і легше. Звичайно, люди різні, в кожного свій характер, свої підходи до справи. Але я намагаюся в кожному розбудити їх ліпші якості: добро, бажання себе реалізувати, довести, що ти успішний водій, оператор, менеджер, державний управлінець. Людина з опущеними руками, без блиску в очах мені не цікава. Вона не цікава нікому. Та й істина є: люди швидко звикають до хорошого. Бо коли людей апріорі вважати свинями, то вони такими і будуть. А кажи їм, що вони класні, і вони таки доведуть свою майстерність.
– І ворогів у Вас немає?
– Ворогів – нема. Є опоненти, але все більше – дрібних заздрісників. Це так звані "місцеві політикани". І взагалі, що таке "місцева політика"? ЇЇ сфера доволі вузька, ресурси – обмежені. Або ми цю дорогу зробимо, або ми її не зробимо, або збудуємо ФАП в одному селі, або в іншому.
В Україні в містах і навіть селах живе маса людей, які мнять себе політиками, позиціонують себе такими. Біда в тому – що позиціонують, а от якби ще й пробували робити щось… У Волинській обласній раді є три колишніх депутати Верховної Ради. Вони всі – молоді люди. Я кожному з них кажу – іди щось роби в житті – адвокатську фірму створи, будівельну компанію, якесь товариство чи ще що, заробляй собі копійку. Чи ти думаєш, на язику все життя житимеш? Палкі промови – то одне, а реального діла – нема, нема "справи життя", нема реалізації особистості. Тому я вважаю їх невдахами.
А ще дуже важливо, аби політик чи високопосадовець, проїжджаючи волинськими дорогами і оглядаючи чийсь пристойний будинок, не питав: "А хто той крутій, що садибу, ліпшу як у мене, поставив? Мабуть, злодій?" Головне, щоб його не душила жаба, щоб він радів, що достойні люди, які заробили чесною працею, будувались роками, а не раптом за один день, так гарно облаштували своє життя.
– А що Ви робите, аби у Ваших підлеглих, службовців, які мають доступ до державних ресурсів, не виникало бажання красти?
– Я не борюсь з корупцією. Боровся відомий літературний герой з вітряками – гарний роман вийшов. Вітряк – то така конструкція, яка завжди буде рухатись, поки дме вітер. Тому ми поволі створюємо чітку, стабільну систему, яка мінімізує сторонні впливи на процес прийняття державним службовцем рішень.
– Волинський портал адміністративних послуг – приклад такої системи?
– Так. Коли людина знає регламент роботи посадовця, вона буде вимагати його дотримання. Не просити про додаткову, оплачувану послугу – а вимагати їй належного. Коли усе зрозуміло і прозоро – корупція неможлива. Для того, аби людина знала свої права, ми створили перший в Україні портал адміністративних послуг. Це – серйозний інформаційний продукт. Там є все: інформація про послуги ДАІ, паспортної, земельної служб, сільських рад, райдержадміністрацій, обласних профільних управлінь. Вже зараз сайт має 300-400 відвідувань щодня – це 300-400 знаючих людей. Таким чином, формула "Я – начальник, ти – дурень" перестає діяти. Завдяки знанням люди стають вільними у своїх вчинках. Так, ними складніше управляти, їх не затуркаєш, не обманеш і не залякаєш. Але обізнані у своїх правах громадяни – це обов’язкова умова демократичного суспільства. А з чисто управлінських міркувань – мені набагато приємніше усвідомлювати, що мій авторитет голови обласної адміністрації базується не на страхові чи затурканості волинян, а на обгрунтованій громадській позиції, на визнанні, а відтак – підтримці моїх життєвих принципів.
– Офіс Ягодинської митниці на кордоні – це теж система?
– Так. Розташування офісу Ягодинської митниці не в Луцьку, а безпосередньо у смузі контролю було моєю принциповою позицією. Якщо не концентрувати начальство в Луцьку, буде менше корупції і швидше реагування. Як результат мінімізації сторонніх впливів: за 8 місяців 2011 року Ягодинська митниця дала 570 мільйонів гривень надходжень до Держбюджету. Це на 75% більше, ніж торік. Кожного дня Ягодинська митниця дає в Держбюджет 7-8 мільйонів гривень.
– У вас що не село – то новобудова, підприємство. Невже громади своїми силами все роблять?
– Роблять. І школи ремонтують, і садки будують, і музеї, і сільські клуби. Як сільради заробляють гроші? Вони щороку розробляють програми соціально-економічного розвитку, в якому беруть участь всі селяни. Депутати в програму, яку схвалюють, вкладають душу: шукають інвесторів, ходять по домівкам, аргументують кожен проект односельцям. Ті ж селяни потім додають до бюджетних коштів, скільки можуть. А збираючись у клубі, що до цього стояв пусткою десятиліттями, бояться до вікон прихилитись, аби шибки не порозбивати. Це – про ставлення людей.
Але у нас вже зараз є низка сільських рад, які у кілька разів перевиконали річні показники бюджету за доходами. Вони і ремонти роблять, і на альтернативному опаленні економлять. Я вже казав: газовий котел Юлічкін стоїть, і, може, коли, не дай Бог, буде 30 морозу, він запрацює. А поки працюють котли на твердому паливі – їх при (-10) достатньо, та і при (-20) певно, теж вистачить.
– Розкажіть, як сільради створюють нові робочі місця?
– Ось, наприклад, в селі Озерце Ківерцівського району був напіврозвалений колгосп, майно розпайоване між колгоспниками. Так сільрада переконала людей, що не варто ферму розтягувати по цеглині в свої хліви. Туди пустили інвестора, і тепер сформувалась промислова зона з семи фірм. З’явились робочі місця, в тому числі і для молоді. Туди навіть з Луцька більш ніж 40 працівників їздить.
– Волинь – єдина область, в якій всі сільські та селищні ради ввели погосподарський облік. Наскільки це полегшує взаємодію людей зі службовцями?
– Наприклад, прийшла жінка до сільради: їй треба довідку у відділ соцзахисту – про склад сім’ї чи про земельну ділянку тощо. Так ось, завдяки нововведенню, замість того, аби стояти в чергах і днями ходити за бланком, за випискою, за підписом, за печаткою (те, з чого складається довідка), вона за три хвилини отримує роздруківку. Набір бланків, вся інформація, яка раніше зберігалась у величезних амбарних книгах: про оренду чи власність на землю, про ставки чи торгівельні заклади, про хати і реєстрацію їх мешканців, про їх соціальний статус – все тепер на комп’ютері. Це в тому числі допомагає наповнювати бюджет, адже від належного обліку залежить сплата земельного податку, орендних платежів, місцевих зборів. І ніхто нікого не обмане, і "липової" довідки не видасть, навіть якби дуже хотів. Тому з корупцією не треба боротись. Бо створені умови, за яких корупції нема місця.
– Що скажете про податкову реформу?
– Я розкажу одну бувальщину. Ще на дипломатичній роботі у Литві 22 грудня 2007 року ми з дружиною полетіли перед Різдвом з Вільнюса в Хельсінки. Я побував на березі затоки, де розташувався невеликий передноворічний базарчик і купив на сувеніри п’ять чи шість справжніх фінських ножів. Пам’ятаю, тоді холоднеча була, десь 20 морозу. Так от, коли я розрахувався і поривався йти, мужичок, який продавав ножі, зупинив мене, перепросив за затримку, дістав з-під кожуха маленький касовий апарат, висунув антенку, задубілими пальцями набрав клавіші і вручив мені чек. Це при тому, що поряд не було ніяких контролерів, при тому, що я – турист, іноземець-нерезидент. Той мужичок міг запросто взяти всю виручку собі в кишеню і фіскальні служби ніколи б про це не довідались. Але він видав мені чек, тим самим сплативши податок своїй державі! В двадцятиградусний мороз на березі затоки перед Різдвом. Я тоді і зараз шокований рівнем його патріотизму. А от наша податкова реформа не дала відповіді на це питання.
– Ви двічі були послом, зараз – другий строк на посаді губернатора. Наскільки важко було адаптуватись до дипломатичної служби після державної?
– Коли я залишав Волинь в 2002 році, область лідирувала в Україні за динамікою розвитку у рейтингах Адміністрації Президента. Навіть Київ був на другому місці. Президент України Леонід Кучма мене викликав і у своєму кабінеті, до речі, єдиний раз в історії його керівництва державою, при мені підписав указ про моє звільнення з посади голови обласної адміністрації. Одразу ж підписав указ про призначення мене своїм радником – дав мені легшу роботу, на якій я пропрацював півтора роки. Хоч особливо не доймав його своїми баченнями, бо було і без мене кому радити. Я просто чекав нового призначення – у нас була домовленість про дипломатичну службу. Спочатку був варіант у Киргизію, та я відмовився, бо забув, як називається її столиця (сміється) – не можу ж я їхати в країну, якщо не знаю, як називається її столиця! Пам’ятав, що за радянських часів то було місто Фрунзе, та що тепер зветься Бішкек – забув. А коли звільнилася посада в Литві, про те, що Вільнюс – столиця, я знав.
У Литві я представляв Україну з 2004 по 2008 роки. То був особливий період у стосунках наших країн, на "стрілці європейського вектора України". Цікава була служба. Пам’ятаю, коли приїхав у Вільнюс, зібрав у посольстві дипломатів і сказав їм: хлопчата і дівчата, три місяці я прошу для себе ощадливого періоду, щоб ви з мене не сміялись, бо я ще не посол, я тільки вчуся бути послом. Я їм казав: можете усміхатись, але відповідайте на мої запитання, навіть ті, які здаються вам наївними. Хоча ще головою ОДА я багато контактував з іноземцями і певну школу дипломатії свого часу пройшов, але довелося додатково вчитися. А взагалі, це був прекрасний колектив, і вони дуже терпляче до мене ставились. Та ж ситуація – в Азербайджані.
– Інтригувати доводилось?
– Є тонкощі і нюанси, як в будь-якій справі. Інтрига – це частина роботи посла. Але в колективі – ні, колективи в мене класні, працьовиті і дружні. До речі, ми до цього часу підтримуємо зв’язки.
– У чому відмінність роботи української дипломатії від дипломатії інших країн?
– Я ніколи не був і не став би рафінованим дипломатом, кар’єрним. "Політичний назначенець" – так називається ця категорія послів. Різні країни по-різному цим інструментарієм користуються. Американці – дуже широко. У них практично всі посли – політичні назначенці. Змінюється президент, і люди з команди президента, який здобув перемогу, дістають посади послів. Відбувається масова ротація. У французів це – кар’єрна служба, у британців теж.
– Що можете сказати про вітчизняних дипломатів?
– Мої друзі з категорії колишніх державних службовців були послами і не найгіршими. Наприклад, колишній голова Харківської облради, Володимир Тяглов, служив до самої пенсії у Вірменії, в Киргизії. Слава Похвальський, голова ради і держадміністрації Запорізької області, теж три країни встиг відпрацювати, Олег Дьомін (колишній губернатор Харківщини – прим. авт.) зараз – посол в Казахстані. Ці люди – ефективні на посаді послів. Може, не такі ефектні, але ефективні. Як правило, вони працюють в пострадянських країнах – схожий менталітет, зв’язки. Багато факторів. В країнах рафінованої дипломатії – своя специфіка. Хоча я знаю, що серйозним послом у Великобританії був Ігор Мітюков, у минулому – міністр фінансів України.
– Чи Вам ці зв’язки допомагають залучати іноземні інвестиції в область?
– Я не бізнесмен, я – державний менеджер. Глибоко вникати в бізнеси я не маю права, тільки до певної межі. Та й потреби нема. Є бізнес, який декларує певні наміри. Інколи ці наміри реалізують без посередництва виконавчої влади. Іноді я можу публічно дати рекомендації, поради. Зрештою, я можу звести за цим столом (показує на стіл в своєму кабінеті – прим.авт.) різних людей, сказати: ось ці, ось інші – розмовляйте, а в мене багато роботи, тож я пішов у своїх справах. До речі, така ж сама функція посла на переговорах: він не може втручатись, коли дві бізнесові сторони зустрічаються. Вони мусять самі домовлятися між собою.
Звичайно, є люди, які мені радять, бо бізнес – тонка справа. Апріорі я не можу відмовити жодному з бізнесменів, який має бажання працювати. Нехай його ідея абсурдна на перший погляд, але я кажу: о’кей, спробуй. Я не все знаю. Так, я людина досвідчена, в мене є розуміння ринку. Але є деталі, до яких я просто ніколи не дійду. І не треба мені до них доходити.
Ось наприклад, сьогодні тротуарну плитку на Волині продукують близько 200 підприємців: і малих, і великих. Сьогодні в області працює більше 50 м’ясопереробних підприємств. Ринок насичений. Ще щось комусь рекомендувати – немає сенсу. На часі переді мною стоїть тема безпеки і якості харчових продуктів. В дев’яності я переживав часи, коли була одна думка: де знайти ту ковбасу, щоб була на прилавках, бо її не виробляли. Зараз немає дефіциту, є закони ринку, закони конкуренційної боротьби. Мої завдання, по великому рахунку: по-перше, щоб було більше місцевої продукції, по-друге, щоб вона йшла за межі області, знаходила собі збут.
– То саме за невтручання бізнесмени вас так поважають?
– Я не керую бізнесом і їх грошима і не розділяю проекти на великі і малі. Єдине, що я роблю – стимулюю ті процеси і явища, які є провідними, важливими і перспективними для нашого регіону з різними підходами і преференціями. Це може бути здешевлення кредитів, прискорення дозвільних процедур, а отже мінімалізація впливу чиновника на прийняття рішення, пряма державна дотація тощо. Щоб людина не ходила півроку, аби свою ініціативу чи ідею організувати, а робила це за лічені дні. В цьому – моє завдання. А який той бізнес-проект, чи буде він прибутковий – це ризик підприємця.
Я не можу супроводжувати бізнес до його фінішу, я можу підтримати його на етапі старту: реалізації ідеї, дозвільних процедур і всієї кухні, яка виникає, коли бізнес заходить: наприклад, у погодженні проектів будівництва, у виборі місця розташування, у залученні робочої сили з числа безробітних і так далі. Потім в силу вступають державні механізми, які регламентують багато речей.
– Які проекти для вас на першому місці?
– Які вигідні моїм поліщукам. Скажімо, ясно, що помідорами власного виробництва в найближчі роки волиняни себе ще не забезпечать. Це – культура, що потребує відповідного клімату або тепличних умов. От картоплі вирощуємо багато, і моє завдання – допомогти її реалізувати.
Торік починали заготівлю картоплі і за кілограм платили по три гривні. Тепер скрізь урожай, і дають 1 гривню за кілограм, тож картоплю будемо зберігати. От зараз я ламаю голову: як простимулювати бізнес, що буде займатись овочесховищами? Бо я відчуваю в цьому потребу людей, які виростили продукцію, а зберегти її до кращої ціни не можуть, не вміють. Та й чи потрібно їм це робити кожному самотужки? Я думаю над тим, як в збереження чи переробку сільськогосподарської продукції залучити серйозний капітал, раджу тим бізнесменам, кого знаю, транслюю свої пропозиції до тих, кого не знаю, говорю про це публічно і обіцяю сприяння.
Інша тема, де я буду стимулювати бізнес-активність і вважаю, що це перспективно, це – глибока переробка дикоростучих плодів і ягід. Оскільки поки що все, що збирається на території області – сортується, заморожується і відправляється за кордон. Повного циклу переробки, а ще бажано за інноваційними технологіями – нема.
Крім цього, волиняни в останні роки почали вирощувати багато полуниці, і велика частина її в свіжому чи свіжомороженому стані йде в маркети Донецька, Харкова, Києва. Але я думаю, і тут настане період глибокої переробки – пюре, вижимки, ласощі.
Я знаю і відчуваю, що ринок України і ринок Європи має незаповнені ніші на такий бізнес. Окрема тема – це екологічно чиста продукція – теж будемо в цьому напрямку працювати і стимулювати тих, хто захоче долучитись.
– Яку галузь ще вважаєте перспективною?
– Дуже перспективна галузь для Волині, та і взагалі для України – це так званий зелений туризм, або сільський туризм. Чому? От на заводі зараз 1300 працюючих, а пройде кілька років і їх буде 800. Тому що підвищується продуктивність праці і та супертехніка, що встановлюється, звільняє робочі руки. Здешевлення необхідно заводові, бо інакше він не виживе в конкурентній боротьбі. Наприклад, у нас є дуже серйозне підприємство – Луцький підшипниковий завод, продукція якого крутиться в останніх моделях Mercedes SLK. До речі, в Луцьку також виробляються бортові електронні системи для того ж самого Mercedes SLK. Це – приклади міжнародної кооперації праці, тут потрібна якість і продуктивність, і цю продуктивність необхідно підвищувати з року в рік. Тому все більше і більше людей будуть перетікати в сферу послуг. В той самий туризм, готельне господарство, перукарні і так далі.
Зараз у нас дуже успішно працює більше 400 садиб зеленого туризму. Це – люди, які запрошують на відпочинок, печуть для гостей деруни, вареники, готують борщ. Буває, що на волинські озера в сезон приїжджає до 60 тис. людей і всіх треба розташувати, накормити, догодити, а зрештою – ніжно взяти з них гроші. Щоб усім було приємно… Є програма з розвитку зеленого туризму, і ми над цим дуже серйозно працюємо.
– На Волині швидкими темпами розвивається цукрове виробництво. Нещодавно ваш заступник відкрив сезон цукроваріння на Горохівському цукровому заводі… Як вдалося зберегти заводи?
– Ми навчили вирощувати цукровий буряк селян-одноосібників, а власників заводів навчили шанувати і не обманювати селян. Крім того, в 90-ті роки ми роз’єднали соціальну сферу селищ і власне заводське виробництво. Завдяки цим двом факторам наші цукрові заводи вижили, вистояли і приносять нам прибуток. Цього року на заводах Волині буде перероблятись близько 340 тис. тонн цукрового буряка.
– Знаю, що Ви тримаєте руку на пульсі соціальних питань. Які у вас методи впливу на підприємців, що платять зарплати в конвертах?
– Крім того, що з ними працює податкова та інші правоохоронні установи, я використовую метод морально-психологічного тиску на керівників. В січні тим власникам підприємств, де непристойно низький рівень офіційної заробітної плати, я особисто надіслав "листи щастя". В цих листах я написав: "Шановний Василь Васильович! Ви ж знаєте, наскільки я вас поважаю, яка ви гарна людина, і як турбуєтесь про людей. Однак, рівень заробітної плати на вашому підприємстві викликає в мне глибоку тривогу, бо Ваші працівники соціально незахищені. Прошу Вас знайти можливість підняти середню заробітну плату". По завершенню першого кварталу ми проаналізували результати "листів щастя" – частина підприємців моїх слів прислухались. Інші – ні. Їм я написав повторні "листи щастя": "Шановний Василь Васильович, змушений вдруге до вас звертатися…Ви не виконали моїх рекомендацій, однак я ще раз уклінно прошу вас зробити це". Вони всі знають, що у них є пільговий період зробити це самим протягом цього року. А з січня наступного почнуться репресії. Бо так не може бути в правовій державі, щоб зарплата була 700 гривень – нижче прожиткового мінімуму. Звичайно, я розумію, що на тих підприємствах, куди я пишу листи, зарплата виплачується в конвертах. Інакше ті люди розбіглись би давно.
Таких, хто досі не підняв зарплату, лишилось кілька десятків. Тим, хто її підняв, я дякую – в уже справжніх "листах щастя". Вважаю, що період конвертів завершується. Це – не разова кампанія, це серйозна робота, і я думаю, що вибрав правильну методику. Спочатку я опираюсь на добрі якості бізнесмена, він же наш співвітчизник, патріот України, і в кінці-кінців: інших в нас немає.
Один з лідерів сусідньої нам країни колись сказав: "Я из своей республики скоро сделаю Южную Корею", а опоненти сказали "Так, коли твоє прізвище буде Сінь Іц Ін і в тебе замість 9,5 мільйонів своїх громадян буде 9,5 мільйонів корейців з їх менталітетом, баченням життя. Тоді так, ти зробиш із республіки Південну Корею".
Так що можна мріяти про досконалість і сидіти, склавши руки, а можна критично ставитись до дійсності, але робити – поступово, крок за кроком. Середня заробітна плата завжди на Волині була або 26-та або 27-ма. А сьогодні ми на 23-му місці і від попередників – Житомирщини – нас відділяє менше 10 гривень!
– Які справи із зарплатними боргами?
– На 1 квітня 2010 року борг по зарплатах в області був 27 мільйонів гривень. Сьогодні він – трошки більше 7 мільйонів. При чому з цих семи мільйонів п’ять – на підприємствах-банкрутах. Борг у два мільйони – на економічно-активних підприємствах, але я думаю, до кінця року ми це питання знімемо.
– Чим керуєтесь в роботі на посаді губернатора?
– Кожен вибудовує свої моделі управління, підходи до людей, бачення розвитку подій. У мене вони, як у кожного – індивідуальні. Але в усіх своїх рішеннях я опираюсь на добрі якості людей. Тому що сказано: робіть добро. І пауза в моєму губернаторстві у майже 8 років виявилась дуже потрібною для мене. Я не увійшов у ту саму річку двічі. Хоч назва цього потоку – "Волинь" – і не змінилась, у річки зараз інші береги, інша вода, температура, консистенція, інша риба в ній плаває. Я повернувся і сказав: "Друзі мої, я комусь щось винен у цій області?" Всі мовчали. Тоді я сказав: добре, беремо чистий аркуш і починаємо працювати.
Я не дивлюсь шоу Шустера, Кисильова, взагалі політичних шоу не дивлюсь. І новини я дізнаюсь найпізніше, ввечері. Газети читаю, коли мені їх приносять. Але ми самі щодень створюємо новини: приймаємо хороші, правильні, потрібні волинянам рішення, даємо їм інформацію про те, як краще адаптуватись у сучасному житті, де і як отримати допомогу, як знайти роботу. Це – достойні завдання і позитивна аналітика. І поважаю я людей, які щодень роблять діло, створюють хороші новини.
Джерело УНН
