04/03/2019
0Проект “Ліс і люди”
У кожного з нас своя історія. І від нас самих залежить, якими фарбами наповнювати наше життя. По-справжньому мудрими є ті, хто вміють не згущувати фарби, не ускладнювати, додавати світлих та яскравих кольорів до життєвої палітри, радіти кожному дню, у всьому шукати позитив та всі складні питання вирішувати з любов’ю. Таку мудрість має Таміла Іванівна Федірко, інспектор відділу кадрів державного підприємства «Корсунь-Шевченківське лісове господарство».
1 січня, коли ялинки сяють яскравими вогниками, коли зимове повітря наповнене особливою чарівністю і всі знаходяться у передчутті дива, на Вінниччині в селі Животівці Іллінецького району у 1962 році родина лікарів-ветеринарів отримала свій найкращий і найбажаніший подарунок – донечку Тамілу. Родина – лагідна й турботлива, і дівчинці було тепло від батьківської любові та ласки. Дитинство промайнуло весело і безтурботно. Купалась у батьківській любові, дідусі і бабусі обожнювали онуку, два брати постійно допомагали Тамілі. І тепер, згадуючи ті солодкі миті дитинства, Таміла Іванівна, характеризує себе: «була як той метелик, що перелітав з квітки на квітку». Вже пройшло більше 30 років, а ще й досі у рідному селі згадують, як старший брат постійно носив до школи її портфель, щоб улюблена сестричка не втомлювалася від важкої ноші.
Час летить не зупиняючись. Дівчинка виросла, поїхала з батьківської домівки аж за 300 кілометрів до Рівненської області навчатися в Березнівському лісному технікумі. І тільки траплялась вільна хвилина, приїжджала у вихідні дні додому до батьків, тому що дуже сумувала за найріднішими.
Тамілі було 19 років, коли вона ще така молода та юна, не маючи життєвого досвіду, отримала направлення на роботу на Черкащину в Корсунь-Шевченківський лісгосп. Перша робота – касир деревообробного цеху. Їй поталанило, бо потрапила в чудовий колектив, колеги допомагали, ділились своїм досвідом, навчали. З повагою згадує Таміла Іванівна своїх наставниць на роботі, які допомагали долати їй перші кроки самостійного дорослого життя, бухгалтерів – Ольгу Петрівну Радецьку і Валентину Павлівну Гаркушу. Ці милі та привітні жінки вже на заслуженому відпочинку, але вдячна учениця пам’ятає про те, що саме вони «дали путівку в її доросле життя», підтримує з ними дружні стосунки і донині.
Тихе та затишне невеличке містечко Корсунь-Шевченківський подарувало Тамілі Іванівні не тільки роботу до душі. У рідному лісгоспі знайшла свою долю. Той молодий хлопець, що зайшов у 1984 році до її деревообробного цеху, не був лісівником і ніколи не працював у лісовій галузі. Він мав виконати свою роботу – поставити сигналізацію. Свою роботу юнак виконав успішно і, оглядаючи цех, його погляд зустрівся з Тамілою, так і познайомились, а далі – на весілля були запрошені майже всі працівники рідного лісгоспу.
Якось так трапилось, що Таміла Іванівна все своє життя не обділена чоловічою увагою, увагою своїх рідних чоловіків. У дитинстві – тато, дідусі, брати, далі – коханий чоловік, згодом життя подарувало їй двох чудових синів, тепер бавить трьох онуків: Богдана, Назара та Єгора. Ту любов і турботу, якою вона була наділена у своєму дитинстві, зуміла перенести і у свою родину. По-жіночому мудро вчила і вчить своїх хлопців ставитись з повагою до дівчат та жінок, цінувати їхню часом непомітну, але таку важку жіночу працю, бути добрими та чуйними.
Колись ще малою мріяла, що коли виросте, обов’язково матиме будиночок біля лісу. І кожного нового року на свій день народження вона вперто, дивлячись на новорічну ялинку, загадувала це бажання – от воно і здійснилося. Тепер своїм синам говорить, що вони живуть, ніби у раю, адже дім розташований майже у самісінькому сосновому лісі, поряд несе свої води річка Рось. Сини тільки тоді зрозуміли слова матері, коли вже самі стали дорослими. Вони вже мають свої сім’ї, але з радістю повертаються до батьківської хати, до того рідного земного раю. Тут їм раді завжди, але, у цій родині є своє неписане правило – на Різдво та на Великдень велика родина повинна обов’язково збиратися разом, щоб і надалі тепло родинного вогника з’єднувало рідні серця.
Так непомітно день за днем гортає календар свої сторінки. З 1988 року Таміла Іванівна працює старшим інспектор відділу кадрів у своєму рідному Корсунь-Шевченківському лісгоспі. І так, вже майже 38 років, працює на одному підприємстві. Робота у відділі кадрів – це, насамперед, робота з людьми і ця праця, потребує відповідальності та професійної майстерності, адже за кожним рішенням стоять долі людей. Кадрові документи вміщують усю трудову діяльність працівників: професійний стаж, переведення на інші посади, перебування у декретній відпустці, нагородження. Вона вправно слідкує за усіма змінами та нововведеннями у трудовому законодавстві. Щиро радіє кожному новому працівнику, який вирішує працювати у лісовій галузі. Завжди усміхнена та привітна, щира та мудра, освітлює світлом добра тих, хто поруч: рідних, колег, друзів.
Але часом спогади з далекого дитинства трепетно торкаються її серця, тоді Таміла Іванівна бере олівець і на папері з’являються її поетичні строки:
- Я їду додому, у рідне село
- Мала б радіти та сум огортає,
- Тато не вийде назустріч мені, мама у дома
- Мене не чекає…
- Тамуючи подих в хатину зайду
- Низенько іконам стареньким вклонюся
- Ковтаючи сльози в скорботі важкій
- Всевишньому я за Батьків помолюся…
Тепер Таміла Іванівна мріє, що колись повернеться у рідне село і хоча б на хвилинку знову відчує себе тим яскравим безтурботним метеликом, мріє, що купить батьківську хату, де провів дитинство її батько, де проживали її дідусь з бабусею, де пройшло і її щасливе дитинство.
А мрії ж мають здійснюватися….
