28/02/2019
0Члена-кореспондента УААН, академіка ЛАНУ, Відмінника лісового господарства України, Заслуженого працівника народної освіти України, доктора біологічних наук, професора Анатолія Васильовича Цилюрика вирізняла виняткова працездатність, життєрадісність, щоденна жадоба творити, приносити людям радість і добро оточуючим. Важко віднайти ті сокровенні слова, які б дозволили повною мірою охарактеризувати його прекрасні риси: людяність, енциклопедичну ерудицію, щиросердність у стосунках з колегами та учнями, послідовність і цілеспрямованість у досягненні мети, педантизм і акуратність у роботі, відкритість і готовність прийти на допомогу, безмежну щедрість та багато інших неординарних людських якостей, без яких не можна собі уявити Анатолія Васильовича.
Як сформувалась така яскрава особистість – тема окремого дослідження. Але, без сумніву, до становлення А. В. Цилюрика – Людини, Вченого і Педагога, пряме відношення мають і ті незабутні для нього великі міста й малі села неньки України, в яких він жив і ріс, і ті навчальні заклади, де він навчався, і ті колективи, в яких він працював і які очолював, і ті країни близького й далекого зарубіжжя та їхня культура, в яких доводилося йому сіяти прекрасне й вічне, і ті вчителі та наставники, колеги і друзі та безліч інших людей, які супроводжували його на життєвому шляху. Сам Анатолій Васильович в першу чергу завдячував батьку і матері, їхній батьківській любові та життєвій мудрості.
Батько Василь Іванович Цилюрик, 1912 р. народження, уродженець с. Шепелівки Семенівського повіту Полтавської губернії, прожив нелегке життя. Один із найменших серед дванадцяти дітей великої селянської родини з перших своїх кроків поєднував нелегку працю з навчанням, що і дало йому змогу не тільки вижити у ті нелегкі роки, а й одержати фах кравця та переїхати згодом на роботу до Харкова.
Мати Анатолія Васильовича – Цилюрик (Окорокова) Олена Григорівна народилася у Харківській губернії, в селі Тетлега, що поблизу м. Чугуєва – батьківщини всесвітньо відомого живописця Іллі Репіна. В довоєнні роки батьки працювали в майстерні з пошиву одягу відомого усій країні індустріального гіганта – Харківського тракторного заводу: батько закрійником 1 розряду, а мати – кравчинею. Від них передалися А. В. Цилюрику непересічна працездатність і знана усім комунікабельність, ретельність і точність у роботі.
Протягом усього життя Анатолій Васильович перебував у центрі виру подій, що відбувалися: на вулиці, школі, технікумі, в академії, на роботі і вдома. Цьому, мабуть, він мав завдячувати тому, що народився в одній зі столиць України, центрі Слобожанщини м. Харкові, на вулиці Царицинській, поблизу базару – району, де цілий рік і вдень, і вночі вирувало різноголосе життя, свідком та учасником якого він був у дитячі роки.
Особливе місце в житті А. В. Цилюрика належало його дідусю – Окорокову Григорію Мусійовичу, що працював помічником у лісничого Чугуєво-Бабчанської лісової дачі Миколи Михайловича Ягніченка, відомого в Україні лісівника, який пройшов славний фаховий шлях від практика до завідувача кафедри лісових культур Київського лісогосподарського інституту, саме тієї, яку через кілька десятиріч очолив Анатолій Васильович.
У дитячі роки малий Толя кожне літо проводив у дідуся і бабусі в с. Кочеток, яке розкинулось на мальовничому крутому березі річки Сіверський Донець. Уже першого ж року перебування в Кочетку бабуся Марфа охрестила малого онука в сільській церкві, в якій правиться служба і понині. За обряд хрещення щаслива бабуся віддячила церковній парафії пятьма відрами молока і добрим шматком домашнього масла.
Майбутній фах А. В. Цилюрика визначили лісові стежки, якими водив його дід Григорій, та незабутні зустрічі на них з лісівниками. Особливо запам’ятались Анатолію Васильовичу цікаві розповіді про красу лісу та його багатства М. М. Ягніченка. Вони настільки запали в душу юнака, що цікавість з часом переросла у бажання примножувати красу та велич Українського Лісу.
Віроломна війна обірвала безтурботне дитинство Анатолія Васильовича. Батько одним із перших пішов на фронт, а раптово змужнілий Анатолій як міг допомагав матері та сестрі Лілії пережити лихоліття війни у Харкові.
Повоєнні труднощі та голод змусили матір з сином і дочкою повернутися до свекра Цилюрика Івана Васильовича на Полтавщину, в рідне батьківське село Шепелівку, куди згодом у 1947 році після демобілізації повернувся й батько. Тут незабаром сім’я Цилюриків поповнилась двійнею дівчаток Галиною і Ніною.
У 1948 р 13-річний юнак переїжджає в с. Кочеток до дідуся Григорія, а в 1950 р. поступає в Чугуєво-Бабчанський лісовий технікум. З першого дня навчався тільки на «відмінно», аби не підвести дідуся-лісівника, який пишався онуком і щиро радів його вибору.
З великою теплотою згадував Анатолій Васильович роки навчання в технікумі, своїх товаришів і, особливо, педагогів, які заклали підвалини його фахової освіти: директора Івана Мефодійовича Сокола, заступника директора Олександра Яковича Калініченка, вчительку російської літератури Клавдію Олександрівну Мирошникову, наставника і викладача дендрології Олександра Романовича Окопного, вчительку хімії Олену Іванівну Солоід, вчителя захисту лісу Григорія Івановича Пер’єва та багатьох інших.
Випадок з останнім, значною мірою, визначив майбутню лісівничу спеціальність Анатолія Васильовича. За спогадами очевидців було це так. У вільні від навчання в технікумі години він любив переглядати кінофільми, які демонструвалися в сільському будинку культури. У фойє будинку культури стояв більярдний стіл. Очікуючи кіносеансу, майбутній лісівник любив пограти у більярд. Ґрунтовність, з якою він тренувався і грав, швидко зробила його неперевершеним майстром цієї гри не тільки серед ровесників, а й старших за віком відвідувачів сільського закладу. Не всім було до вподоби, що малий на зріст А. В. Цилюрик, якого ледь видно із-за більярдного столу, виграє всі зустрічі. Не подобалось захоплення Анатолія більярдом і наставнику групи О. Р. Окопному, який не менш майстерно володів більярдним києм. Впевнений, що грає краще від свого учня, Олександр Романович запропонував парі своєму підопічному: «Той, хто програє, більше у більярд не гратиме». Парі відбулося. Учень двічі з великим рахунком обіграв свого вчителя!
Щоб хоч якимось чином «віддячити» кривднику, О. Р. Окопний наступного дня в учительській, до початку занять, попрохав кількох колег з «притиском» перевірити ґрунтовність знань з фахових дисциплін у «майстра» гри в більярд. Серед тих, кого попросив наставник, одним з найбільш принципових і вимогливих був суворий викладач дисципліни «Захист лісу» Г. І. Пер’єв. Принагідно згадати, що серед однокурсників Анатолій Васильович був одним з наймолодших. Не по віку кмітливість, доброзичливість, готовність допомагати старшим зробили його улюбленцем усього колективу технікуму, до якого належала і молода симпатична секретарка директора. Вона і попередила Анатолія Васильовича про почуте в учительській, про розроблену викладачами «операцію». Розумному юнакові вистачило перерв між уроками, аби переглянути конспекти з дисциплін, які були у розкладі того дня.
Увійшовши до класу, Григорій Іванович суворо промовив: «Цилюрик, до дошки!» і одразу, без паузи, розпочав справжній іспит. Проте всі відповіді учня Анатолія Цилюрика на бурхливий потік складних запитань суворого викладача були змістовними і заслужили відмінної оцінки. Пророчими стали слова досвідченого Г. І. Пер’єва, які він промовив після блискучих відповідей свого учня: «Шановний, якщо ви будете вчитися із таким завзяттям, як граєте у більярд, то я ні трішечки не здивуюсь, коли дізнаюсь, що ви стали видатним фахівцем з лісозахисту». Життя на сто відсотків підтвердило пророцтво педагога.
На наступному уроці мала відбутися «екзекуція» з російської літератури. На попередніх уроках вивчали творчість А. П. Чехова. Клавдія Олександрівна, не розкриваючи журнал, підійшла до парти, за якою сидів переможець гри у більярд і з притаманною їй інтелігентністю промовила: «Толя, будьте добры, расскажите мне об Ионыче из одноименного рассказа А. П. Чехова». Учень 1 курсу Анатолій Цилюрик сміливо вийшов до дошки і з притаманними йому незворушністю та впевненістю, характерною для нього артистичністю, що супроводжувалась відповідною жестикуляцією, з пафосом почав розповідати про своє відношення до творчості класика російської літератури, героїв його творів, про сюжет оповідання та образ головного героя. Зачарована аудиторія, затамувавши подих, уважно слухала, а у досвідченого педагога з дворянського роду на очах забриніла сльоза і вона розчулено промовила: «Толя, вы умница. Я вам очень благодарна. После таких ответов начинаешь лучше понимать классиков». Ця артистичність завжди вирізняла А. В. Цилюрика серед колег. Вона допомагала йому у викладенні програмного матеріалу студентам, що вщерть заповнювали аудиторії на лекціях Анатолія Васильовича і уважно слухали улюбленого лектора.
Не дивно, що А. В. Цилюрик став кращим випускником технікуму 1953 року, отримав диплом з відзнакою і за одностайним рішенням комісії з розподілу молодих спеціалістів був направлений на навчання до Київського лісогосподарського інституту.
Проводжаючи онука до столиці, бабуся з дідусем попросили Анатолія Васильовича передати нехитрий гостинець і найкращі побажання своєму давньому хорошому знайомому, завідувачу кафедри лісових культур, доценту М. М. Ягніченку. Так, більш ніж через 10 років, доля знову звела Анатолія Васильовича з кумиром свого дитинства.
З перших років навчання на лісогосподарському факультеті А. В. Цилюрик – один із найактивніших студентів. Він не тільки встигає відмінно навчатись, займатися спортом, художньою самодіяльністю, працювати в наукових студентських гуртках кафедр лісової таксації і лісівництва, а й стати «своїм» серед студентів старших курсів, оскільки маючи ґрунтовні знання після технікуму, залюбки консультував їх з дендрології, лісових культур, фітопатології та інших дисциплін. Навчаючись на факультеті, Анатолій Васильович встиг опублікувати свою першу наукову роботу, стати чемпіоном УСГА з волейболу (це спортивне захоплення він не покидав до останніх днів), відвідати усі кінозали, театри, музеї та інші визначні місця столиці України, познайомитись і подружитись з видатним поетом М. Т. Рильським.
А. В. Цилюрик (другий справа) у студентські роки, перша зліва майбутня дружина Наталя Дмитрівна Сакало
Проте найвагомішим здобутком студентського життя, за визначенням Анатолія Васильовича, була його улюблена дружина Наталія Дмитрівна Сакало, перша красуня курсу, яку він зумів відвоювати не менш ніж у шести, як він уважав, однокурсників. І це не дивно. Наталя Дмитрівна стала тією людиною, яка як ніхто інший відчула на собі непересічний талант, кипучу енергію, невгамовну жадобу життя свого лицаря. Цікаво, що після одруження у Анатолія Васильовича яскраво запалав ще один його талант – талант співати. Поєднавши свою долю з красунею Наталкою, він не тільки заспівав (чого ніколи не робив раніше), а й написав низку пісень про ліс, свій фах, нелегку роботу під бомбами у В’єтнамі, рідну домівку та ряд інших, які добре знали і залюбки слухали його друзі та колеги.
Як одна прекрасна мить пролетіли студентські роки. Після одержання диплому інженера лісового господарства Анатолій Васильович, як і належить справжньому романтику, обрав нелегку працю лісовпорядника і протягом трьох років торував лісові стежки Прикарпаття, Закарпаття та інших регіонів України і Сибіру. Нелегкими були робочі будні таксатора, але вони як ніщо інше дозволили молодому спеціалістові переконатися у правильності обраного фаху, перевірити на практиці глибину своїх теоретичних надбань і водночас відчути жадобу до нових знань.
У 1961 р. А. В. Цилюрик повертається до свого рідного навчального закладу і поступає в аспірантуру. Керівником аспірантської підготовки Анатолія Васильовича став знаний як у державі, так і далеко за її межами фундатор нової освітньої спеціальності «Захист рослин», доктор біологічних наук, професор, ректор УСГА і водночас завідувач кафедри фітопатології Володимир Федорович Пересипкін. У зв’язку з надзвичайною зайнятістю В. Ф. Пересипкіна керувати аспірантською підготовкою Анатолія Васильовича йому допомагав кандидат біологічних наук, доцент Володимир Микитович Братусь. Після успішного захисту в 1964 році кандидатської дисертації, офіційними опонентами якої були добре відомі усім академік П. С. Погребняк і професор М. Р. Зерова, А. В. Цилюрик з молодечим запалом поринає у педагогічну діяльність. Працюючи асистентом, Анатолій Васильович не обмежується викладацькою діяльністю, бере активну участь у громадській роботі, на якій щедро розкривається ще одна його прекрасна риса – талант організатора, який він демонстрував протягом усіх років.
Його адміністративна діяльність розпочалася на посаді заступника декана факультету по роботі зі студентами-іноземцями. У той час на факультеті навчалися студенти з усіх континентів світу. Це була молодь зі своєю національною культурою, історією, з притаманним їй менталітетом та звичаями. Нелегко довелось молодому педагогу. Але вже через короткий час він знайшов стежки до сердець іноземців, які полюбили свого, не набагато старшого керівника, усією душею. Робота зі студентами-іноземцями мабуть і вирішила наступний крок Анатолія Васильовича. Бажання глибше пізнати іноземців, допомагати їм не тільки в Києві, а й на їх батьківщині було вирішальним під час прийняття рішення поїхати на роботу в Демократичну Республіку В’єтнам. Опанувавши французьку мову, не зважаючи на невпинне бомбардування сіл та міст В’єтнаму американськими літаками, він із 1969 по 1971 рр. готує викладачів і фахівців для сільськогосподарських установ держави, продовжує свої дослідження.
Своєю роботою у ДРВ він заслужив неабиякий авторитет і повагу громадян країни – від студента і до керівників держави, з якими спілкувався протягом своєї роботи. А за його плідну працю, значний внесок у підготовку фахівців і проявлену при цьому особисту мужність А. В. Цилюрика було нагороджено орденом та двома медалями ДРВ.
Після повернення в Україну А. В. Цилюрик з притаманною йому кипучою енергією та непереборним бажанням творити продовжує свою науково-педагогічну та адміністративну роботу. Молодого доцента обирають деканом факультету захисту рослин, а невдовзі підрозділ, очолюваний ним, стає одним із кращих в академії. Успіхи в адміністративній роботі на посаді декана, його новаторські підходи з вдосконалення освітньої діяльності та підготовки фахівців лісового і сільського господарства визначили його наступну посаду. З травня 1979 р. по липень 1987 р. Анатолій Васильович – проректор з навчальної роботи Української сільськогосподарської академії. Завдяки своїй наполегливості та комунікабельності йому вдалось за короткий термін вирішити багато нагальних і важливих проблем, які стояли не тільки перед колективом навчального закладу, а й мали міжнародне значення. Досить згадати вагомий, завдяки в’єтнамському досвіду, внесок Анатолія Васильовича у розвиток вищої фахової сільськогосподарської освіти Народної Республіки Кампучії. За його безпосередньої участі здійснювалися: відбір кандидатур з числа науково-педагогічних працівників для викладання в сільськогосподарському інституті м. Пномпеня, розробка навчальних планів і організаційне, науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення навчального процесу. Багато про що могли б розповісти «високі» кабінети в Києві та Москві. Відповідальна посада всесторонньо перевірила характер і особисті якості А. В. Цилюрика, його стійкість до слави. Протягом всього часу роботи на відповідальній посаді проректора він залишався таким, яким знали його оточуючі з юнацьких років – відкритим та доступним для студентства, доброзичливим, щохвилини готовим допомогти нужденним та розділити свій успіх з підлеглими.
У 1984 р. проректор А. В. Цилюрик очолює кафедру лісових культур, якою до останнього дня свого життя керував його вчитель та наставник, доктор сільськогосподарських наук, професор Прокіп Григорович Кальний. На кафедрі новими барвами засіяв талант педагога Анатолія Васильовича, який зумів не тільки суттєво вдосконалити навчальний процес, а й за короткий час підготувати практикум «Лісова фітопатологія» та у співавторстві з професором С. В. Шевченком видати кращий на той час в СРСР підручник «Лісова фітопатологія», котрий у 1988 р. було відзначено Державною премією України.
Професор А. В. Цилюрик у колі своїх учнів
Його активна і плідна наукова діяльність на кафедрі охоплювала широке коло питань з низки актуальних проблем ведення лісового господарства. Вже маючи вчене звання професора та імідж знаного науковця, Анатолій Васильович у 1994 р. успішно захищає докторську дисертацію «Лісівницька і патосанітарна оцінка осичників України та наукові основи їхнього оздоровлення». Захист докторської дисертації підтвердив незрадливу любов до зеленокорої осики, а сама робота значно збагатила лісівницьку теорію положеннями, надзвичайно важливими для лісогосподарської практики. Одержаний диплом юридично узаконив статус фактичного доктора наук, яким задовго до цієї події і по праву вважали Анатолія Васильовича керівники і практики лісової галузі, колеги по роботі та друзі.
Упродовж всього життя він був надзвичайно щедрим – добродаром, котрий не шкодував нічого для оточуючих, часто навіть з утисками для рідних. Тому, якщо комусь було погано або важко, йшли до АВЕ (так поза очі його величали друзі та знайомі). Одного разу я був свідком, коли один із колег відчував неабияку матеріальну скруту і потребував терміново грошей. Дізнавшись про це, Анатолій Васильович запросив його до себе в кабінет і без слів відав усю готівку, яка була в його портмоне, не звертаючи увагу на пручання та перечення.
А. В. Цилюрик одним із перших в НАУ організував і реально запровадив надання дорадчо-консалтингових послуг виробництву. З його діяльністю по залученню позабюджетних коштів пов’язана поява в університеті ексклюзивної валюти – „один Цилюрик”, номінал якої ректором було оцінено в 50 тис. гривень.
Життєва мудрість професора А. В. Цилюрика яскраво проявилась і пізніше, під час його короткочасного виконування обов’язків директора згадуваного інституту. Вона підказала, мабуть, єдине правильне рішення стосовно його завдань і дій на цій посаді: згуртувати колектив, націлити його на високоефективну роботу, показати особистий приклад сумлінного виконання своїх функціональних обов’язків і красиво, без вагання та зайвого галасу, передати важелі управління своєму учню, докторові сільськогосподарських наук, професору В. Ю. Юхновському.
Розповідь про Анатолія Васильовича не може обійтись без висвітлення його особистого життя та окремих рис характеру. До вже сказаного про нього як про люблячого свою дружину чоловіка, можна додати, що він був ще й прекрасним татом для своєї єдиної доньки Олени Анатоліївни та зятя Віталія Юрійовича Зоргачів, улюбленим дідусем своїх онуків Дмитра та Олександри, які вдома називали його просто Толя. Він був вірним і безмірно щедрим товаришем, з веселою вдачею та тонким відчуттям гумору, завжди знаходився у центрі неформальних компаній. Однією з таких понад 30 років була команда з абревіатурою ЦПШШ. Як тільки не розшифровували ці нехитрі букви, але, як відомо, усе геніальне дуже просте: Цилюрик А. В., Портной В. М., Швиденко А. З. і Штофель М. О. Скільки славних і повчальних сторінок вписала ця команда на чолі з А. В. Цилюриком в історію факультету та інституту!
Не стало Анатолія Васильовича 16 листопада 2013 р. але пам’ять про нашого Вчителя, спогади про великого життєлюба і невтомного добродара житиме в наших серцях.
Поховано його на цвинтарі с. Новосілки.
