23/08/2011
0Ми неодноразово згадували про природний заповідник «Медобори» – справжню скарбницю рідкісних видів рослин і тварин занесених до Червоної книги України. Проте унікальність заповідника полягає не лише в цьому. На його території є доволі багато історичних пам’яток, де одна із них – гора Бохіт, що височіє 414 метрів над рівнем моря і розташована біля села Городниці Гусятинського району Тернопільської області. Власне, про неї і піде розмова.
Щоби потрапити на вершину гори, потрібно від Городниці подолати маршрут протяжністю 6,2 кілометри. І навряд чи ми б самотужки так швидко туди добралися, якби не сприяння лісничого Городницького лісництва Михайла Наконечного, майстра лісу Володимира Брелюса та наукового співробітника ПЗ «Медобори» Оксани Мурської. На «Уазику», яким майстерно керував лісничий, їдемо схилястими дорогами. Михайло Антонович зупиняє автомобіль на роздоріжжі, де шляхом праворуч вже не проїде жодний транспортний засіб. Лісничий пояснює, що це початок екологічної стежки «Бохіт», куди й ми вирушаємо пішки в супроводі пані Оксани та Володимира Брелюса. Перед нашими очима відкриваються різновікові деревостани, сформовані дубами, грабами, кленами та ясенами. Якщо сказати образно – це незаймана природа у буття якої люди не втручаються. Коли ви потрапите сюди, вам доведеться переступати через повалені з корінням, вкриті зелени мохом дерева, обминати великі монолітні брили та штурмувати круті підйоми. У цьому лісі зазвичай вогко. Він зустрічає нас величаво і загадково. Ліс оповитий легендами, таємницями та наповнений духом античності.
Пані Оксана переповідає нам історію гори і ми уважно слухаємо її, побоюючись пропустити навіть одне слово.
І все-таки чим знакова гора Бохіт? Найперше тим, що тут колись стояла найвизначніша пам’ятка культури давніх слов’ян – відома статуя Збруцького ідола (Святовита). Щоби оглянути його колишнє місцезнаходження, йдемо старою дорогою скіфської доби, де викладено каміння ще у IV-III столітті до нашої ери. Відтак стає зрозуміло, що тут молилися ще древні скіфи. Зовсім поруч є два могильники – курганний та безкурганний, що розташовані ліворуч від дороги з характерним для древніх слов’ян похованням із трупоспаленням. Стара дорога веде нас до городища-святилища, яке захищено двома кільцевими рукотворними земляними валами та поділено двома поперечними. Їх основою послужили вали споруджені з каменю ще у скіфські часи. Один із них відділяв сакральну (священну) частину городища від загальнодоступної. У цій загальнодоступній частині були келії жерців, тимчасові помешкання для паломників, сухі (жертовні) колодязі і довгі будинки-контини, призначені для культових обрядів. Спочатку ми подумали, що ці вали не що інше як оборонне укріплення від ворогів. Однак пані Оксана внесла корективи. Насправді вали будувалися для захисту від впливу злих духів. На валах по периметру розкладали багаття, приносили жертву і начебто освячували цю територію.
Після 988 року, коли князь Володимир Великий освятив Русь, язичники, утікаючи від переслідувань, опинилися на тутешніх теренах. Під час археологічних досліджень на території заповідника виявлено язичницькі святилища ХІ-ХІІІ століття. У той час тут однозначно функціонували три різнотипні городища-святилища: Звенигород, Бохіт та Говда, що входили до складу так званого Збруцького культового центру. Якщо з’єднати їх докупи, виходить трикутник. Пам’ятки добре збереглися.
За другим поперечним валом, куди провела нас Оксана Петрівна, ми потрапили до сакральної частини, де знаходилися культові споруди: капище, кам’яний жертовник та жертовний майданчик на валу. На цю територію вільний доступ мали лише волхви (у християнстві – вище духовенство). Власне тут волхви молилися, справляли обряди. Капище слугувало п’єдесталом для статуї Святовита із заглибиною чотирикутної форми та розташованими навколо нього вісьмома жертовними ямами. Праворуч, на невеликій відстані від капища, є жертовник. Що і кого приносили в жертву Святовиту язичники маловідомо. Оксана Мурська каже, що то були речі загального вжитку, тварини… Проте, зі слів пані Оксани, на Бохіті є поховання волхвів.
Дивовижним та найтаємничішим є «дольмен» – своєрідні ворота. Його виклали з двох величезних вертикальних та одного поперечного кам’яних стовпів. Від давнини ці камені потемніли і поросли мохами. У них є численні дірки-отвори, за словами Оксани Мурської, з різною енергетикою. Думки науковців щодо призначення цієї споруди є різними. Дехто вважає, що це «ворота», які слугували для переселення душ померлих в душі новонароджених. Хтось припускає, що це була космічна обсерваторія. Інші висувають версії, що тут молилися волхви. Як би там не було, але «дольмен» дійсно загадковий. Бо чого б тоді до нього приїжджали люди, які цікавляться біоенергетикою, шамани, ворожбити, ясновидющі, маги та інші екстрасенси?
Сам Збруцький ідол (Святовит) забезпечував зв’язок волхвів із всесвітом. Його статую знайшли 1848 року австрійські прикордонники у Збручі біля села Личківці. За переказами, місцеві жителі мали намір цю статую розтрощити. Однак власник маєтку у селі, усвідомлюючи неабияку цінність знахідки, таємно переправив її до Кракова, де вона зберігається в археологічному музеї й дотепер. Копії є у Києві, Тернополі, а також біля головного офісу природного заповідника «Медобори» у Гримайлові.
Збруцький Святовит є чотирикутним стовпом, висотою 2,57 метра, виготовлений із вапняку та важить понад 500 кілограмів. Зображення на його гранях поділено на три горизонтальні яруси, і як вважають дослідники, це пов’язано з уявленням язичників про поділ світу на небо, землю і підземний світ. Чотири обличчя богів Мокоші, Лади, Перуна та Дажбога верхнього ярусу увінчує кругла шапка. На другому ярусі зображений своєрідний хоровод людей, які, імовірно, здійснюють ритуал, присвячений богам. Три грані нижнього ярусу мають зображення Велеса, що стоїть на колінах, тримаючи два інші світи. Словом, Збруцький Святовит є своєрідним пантеоном язичницьких богів й водночас відображає символічне бачення ними світу.
Важливу роль у діяльності Збруцького культового центру відігравали, крім городищ-святилищ, селища-супутники, яких уже відомо 15 та цілющі джерела, які існують і донині і вважаються такими.
Поверталися ми з гори Бохіт із протилежного боку. Зійшовши донизу крізь природні зарослі ми побачили чорні вали, за якими ховалася священна місцина наших прадавніх пращурів-язичників, що дозволила нам на короткий час перенестись у далекі й несправедливо забуті часи.
