І повіє огонь новий з глибокого яру

У Канівському лісництві прокидається руйнівна стихіяІ повіє огонь новий з глибокого яру

У Канівському лісництві прокидається руйнівна стихія

Мотрона Драченко, якій уже за 70, у Степанцях Канівського району й виросла. “Нас у матері було три доньки. Щоб заробити на шматок хліба, почала працювати з 15 років”, – молоді літа Мотрона Василівна згадує з усмішкою – таке не забувається, скільки б тобі не було. Каже, що спочатку подалася до Черкас на тютюнову фабрику , і хоча все у Мотрі там ладилося й люди її поважали, й робота виходила, та рідна земля кликала назад навіть уві сні. Та нудьга за домівкою через кілька років змусила її повернутися у Степанці. Спочатку влаштувалася ланковою у радгосп, а потім перейшла до Канівської гідролісомеліоративної станції у Степанецьке лісництво – ланковою лісокультурної ланки. І тепер це і її ліси розкішним зеленим килимом вкривають навколо того святого місця, де Тарасу “і лани широкополі, і Дніпро, і кручі” видно.

Там, де акули клацали зубами…

Хоча, щоб досягти нинішньої краси, робота у Мотрони Василівни з подругами була ой яка нелегка – спробуйте по голих Дніпрових ярах та байраках садити ліс! Це вам не рівне поле, де ноги не ковзаються й голова не крутиться. Тут рівновагу тримати треба. Щоб посадити деревце на крутих схилах яру, який місцями розрізає берег Славути під кутом мало не 90 градусів, доводилося прив’язаними спускатися вниз і працювати так, що ввечері ні рук ні ніг не відчували.

“Як не важко було, а й досі пам’ятаю, душа раділа, коли оглянешся назад, а посаджені тобою рівненькі ряди сосонок піднімаються в небо. Від того аж весело на душі стає. Ми ж увесь район своїми руками засадили, – розповідає Мотрона Василівна. Словом, ланкова з неї вийшла активна й путяща, а за добру роботу навіть отримала медаль “За трудову доблесть”. Тепер вона давно на пенсії й живе клопотами своєї родини – має доньку, двох синів, онуків. А наступ на канівські яруги веде нове покоління лісівників, бо виграти цей двобій у природи не так просто.

Історія свідчить, що за сивої давнини біля Канівських гір плескалося Юрське море, в якому водилися дванадцятиметрові акули, а на його кручах росли пальми. У післяльодовиковий період Канівщина входила до Руської землі. Ближче до наших часів вона стала складовою Київської Русі й славилася своїми густими лісами – величними соснами, розлогими дубами, міцними грабами. Біда прийшла значно пізніше, коли людина почала активно й не завжди розумно втручатися в природу: принцип “після нас хоч трава не рости” з’явився на землі не сьогодні.

Аби мати смолу, дьоготь, деревне вугілля, аби зводити кораблі й будувати залізниці, коли інтенсивно розвивалася цукрова промисловість, канівські лісові масиви йшли під суцільну вирубку, залишаючи після себе майже пустелю. Тоді ніхто й не думав про можливі наслідки. Та вже згодом природа почала мстити людям: після першої половини XIX століття майже рівнинну тамтешню територію яри різали легко, ніби ніж масло, а утвореними рівчаками-схилами зі страшенною швидкістю летіла жовто-темна каламутна вода, ламаючи й рвучи все на своєму шляху.

Де мул загачував Дніпро…

Моторошно ставало людям під час злив, які траплялися над ярами літом чи навесні на початку ХХ століття. Шалений потік води гудів і шумів, а підмита земля бухкала об дно яру з такою силою, що відгомін грізної стихії чувся далеко від того провалля. Все це й спричинило “народження” п’яти тисяч ярів глибиною від 25 до 70 метрів. Уже в ті роки такі яруги, як Заводищенський, Ненаситний, Гниловод, Венарський, Удовик, Колончанський, Бражник “розрослися ” до таких гігантських розмірів, що на відкритих грунтах там можна було вивчати геологічну будову Землі-матінки.

Особливо своїми гігантськими розмірами вражав Хмільнянський яр. Його довжина становила 9 кілометрів, площа – 270 гектарів, периметр – понад 120 кілометрів, глибина – до 60 метрів. Тепер цей яр ще більший і розбагатів на 500 відгалужень.

За спогадами старожилів, Хмільнянський яр не давав спокою мешканцям кількох сіл Канівського району – Хмільни, Конончі, Пекарів, Межиріча. Щорічне заболочення й підтоплення городів стало стихійним лихом. Через ті сюрпризи природи навіть річка Рось змінила своє русло, знайшовши спокійніше місце.

Та найстрашніше – родючу землю зносило не лише в яри, вона стікала крутими схилами, замулюючи і Дніпро, і його притоки. У серпні 1931 року безперервні дощі спричинили такі яружні виноси, що той мул на кілька днів перегородив Дніпро. Така ж точно біда трапилася і в 1934 році. Тоді це вплинуло навіть на судноплавство: пароплави з Києва зупинялися біля колишнього села Селища, а далі пасажири змушені були йти берегом пішки, аби пересісти на пароплав, який підходив до іншого боку “загати” з Дніпропетровська.

Де лісники приборкали ерозію…

Ерозія грунтів так “дістала” людей, що вони вирішили діяти. Першими у двобій ще у кінці 19 століття вступили самі селяни разом із земствами, та тільки без грошей і кваліфікованих фахівців зрушити справу з місця їм не вдалося. Трохи результативнішою була діяльність піщано-яружних партій, створених у ті часи для заліснення ярів.

І тільки з початком будівництва на Дніпрі каскаду електростанцій, коли вздовж берега виділили два мільйони гектарів захисної зони й організували Канівську лісомеліоративну станцію для виконання лісомеліоративних та гідротехнічних робіт побіля Канівського та Кременчуцького водосховища, вдалося поставити справжні перешкоди на шляху руйнівної стихії. ГЛМС стала першою організацією не лише в Україні, а й у всьому Союзі, яка мала приборкати яри, адже водна та вітрова ерозія в ті роки загрожувала небаченою катастрофою.

У 1958 році ГЛМС одержала у володіння понад 4000 гектарів малопродуктивних земель, чверть яких становили ліси, а решта – провалля та яри. Ще через рік-два Канівська гідролісомеліоративна станція доотримала 2030 гектарів, хворих на ерозію. І люди, очолив яких Петро Кондрашин, перший директор ГЛСМ ( цю абревіатуру й досі знають на Канівщині й старі, й малі, хоча з 1991 року станція реорганізована в держлісгосп), пішли в наступ на яри. Пішли не просто з сапами та лопатами, пішли вкупі з наукою, використовуючи в роботі рекомендації вчених інституту “Укрземпроект”, Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації.

За 45 років лісівникам вдалося зупинити ерозійні процеси. А ще врятували від водної ерозії Тарасову гору. За такі труди ГЛМС в 1971 році навіть нагородили орденом Трудового Червоного прапора.

За спогадами 80-річного Овсія Герасименка, колишнього економіста Канівської ГЛМС , у тій же Михайлівці весь ліс було вщент вирізано, а все, що садили потім на тому місці, миттю виривав пісок і вітер. Проте людина перемогла: тепер поруч цього села шумлять ліси. І не тільки тут. Хто бував на Канівщині, підтвердить – який чарівний цей край тепер! Перейняти накопичений досвід у приборканні піску та вітру, коли пустеля з роками ставала зеленими острівками лісів, приїздили араби, німці, поляки, росіяни та болгари.

Стихія може повернутися

Сьогоднішній директор Канівського держлісгоспу Микола Рижков підсумовує досвід попередників: насадження сосни звичайної, сосни кримської, дуба червоного й черешчатого, липи дрібнолистої, акації білої, ясеня звичайного, представлені різними схемами змішування у рядах та міжряддях, є надійними протиерозійними захисниками земель. Загалом за ці роки лісистість Канівського району збільшилася в 2,5 раза і тепер ліси займають трохи менше третини площ Канівщини. А фахівці подумують про те, аби цю цифру довести до 50 відсотків. Сьогодні в Канівському держлісгоспі трудиться 250 лісівників, воно складається з п’яти лісництв. Об’єднання має свій цех переробки, добротний автопарк, переробляють деревину, займаються мисливським господарством, будують нові гідротехнічні споруди. Щороку його працівники вирощують півтора мільйона саджанців, засаджують до 100 гектарів захисних лісових масивів, третину з яких – у ярах та балках. Торік цей держлісгосп сплатив до бюджету майже 300 тисяч гривень. Життя триває.

Але найбільшою проблемою, від якої постійно болить голова і в керівника Миколи Рижкова, і в його черкаського начальника – генерального директора обласного об’єднання “Черкасиліс” Анатолія Карпука, – є все та ж ситуація з ерозією грунтів. Бо хоч і вдалося призупинити цю катастрофу, але розслаблятися не варто. З фінансуванням таких робіт тепер проблеми, і все може вийти з-під контролю. Тоді канівські кручі знову “заридають”, а грунт з ярів попливе у Дніпро.

“Щоб підтримати гідротехнічні споруди, які зводили минулі покоління лісівників, у робочому стані, нам щорічно потрібно 250-300 тисяч капіталовкладень. Реально ж ми одержуємо у вісім-десять разів менше”, – говорить Микола Рижков. Фахівці держлісгоспу підрахували: на території Канівського району намітилося ще 70 нових ярів, а 5 водоскидів треба терміново ремонтувати, інакше людську працю знесе вода.

“Канівська земля досі “порізана” п’ятьма тисячами ярів, і родючий чорнозем, замість того, щоб служити людям, сповзає в Дніпро, замулюючи могутню ріку. Якщо не вжити негайних заходів, то вже років через два-три в області може виникнути екологічна катастрофа”, – додає Анатолій Карпук.

Ця проблема стосується не тільки лісівників, вона є не лише обласною, а й загальнодержавною. Без втручання Міністерств економіки, екології, агрополітики та Державного комітету земельних ресурсів, каже Анатолій Іванович, лісникам самотужки її не вирішити. Адже недостатнє фінансування вже зробило свою чорну справу: зафіксовано нові спалахи ерозії не лише на землях Канівського держлісгоспу, а й на володіннях сусідніх господарств. Терміново треба реконструювати два водоскиди та 18 кілометрів водорегулюючих валів – зараз це коштує 115 та 195 тисяч гривень, проте завтра суми можуть вирости у мільйонні збитки. Окрім того, щоб впорядкувати водосхили на землях сільськогосподарських виробників, потрібно вишукати майже 100 тисяч гривень. А доведення до пуття 62 кілометрів водорегулюючих валів обійдеться ще в 620 тисяч гривень. Де взяти гроші? Компетентні люди чомусь уникають відповіді на це запитання.

Людмила НІКІТЕНКО.
Канів – Черкаси.
“Україна молода” 2003.04.16