26/07/2011
0Потреба для України одержати енергетичну незалежність вже давно стала притчею і дуже часто розглядається лише як політична заява, аніж визначений і добре спланований напрямок розвитку України.
З роками процес досягнення мети одержання незалежності перетворився на низку коротких спроб, що здійснювалися законодавцями в різні часи з метою отримання негайного зиску для якогось конкретного політика або політичної партії.
Відсутність далекоглядного, систематичного і постійного підходу до цих питань призвело до великої кількості концепцій та заяв, що були задокументовані в різних законах, які часто виявляються суперечними, та, як правило, не мають детальних механізмів запровадження.
Таким чином, наприклад, Україна має низку законів, що стосуються відновлювальних джерел енергії – Закони «Про електроенергетику», «Про альтернативні джерела енергії», «Про енергоефективність», «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу», «Про альтернативні види палива» і т.д.
Незважаючи на те, що деякі з цих законів вже існують досить довго, вони все ще залишаються значною мірою неефективними і не передбачають чіткого та безперешкодного механізму популяризації відновлювальних джерел енергії в Україні.
З іншого боку, в тих випадках, коли такі механізми все ж таки існують, вони зазвичай є обтяжливими і непрозорими.
Одним з таких прикладів є так званий «зелений тариф» для електроенергії, що виробляється за допомогою альтернативних джерел енергії, який було запроваджено у Законі «Про електроенергетику» у 2008 році.
На даний час закон запроваджує такі механізми для стимулювання використання і розвитку відновлювальної енергії:
– зелений тариф – спеціальний тариф для закупівлі електроенергії, який встановлено для виробників енергії з відновлювальних джерел до 1 січня 2030 року;
– зобов’язання оптових постачальників електроенергії придбавати електроенергію, вироблену з відновлювального джерела, яку не було продано безпосередньо споживачам або енергорозподільчим компаніям;
– заборона постачальникам електроенергії, що здійснюють передачу електроенергії за допомогою їх власних мереж електроенергії, відмовляти виробникам електроенергії з відновлювальних джерел у доступі до таких мереж;
– виробники електроенергії з відновлювальних джерел повинні отримувати повну оплату в грошовій формі за вироблену електроенергію, без взаємозаліку;
– постачальники електроенергії мають право включати збитки, понесені ними внаслідок підключення виробників електроенергії з відновлювальних джерел до їх мереж, у свої інвестиційні програми; та
– оптові тарифи на електроенергію можуть включати витрати на фінансування розвитку відновлювальної енергії.
Успішне запровадження зеленого тарифу залежатиме від низки факторів.
Закон «Про електроенергетику» не передбачає джерела фінансування зелених тарифів, які по суті є держаними субсидіями на відшкодування енергогенеруючим компаніям, що виробляють електроенергію з відновлювальних джерел, понад ринкову ціну.
Це створює невизначеність для енерговиробників та інвесторів, незважаючи на «гарантії», що містяться в Законі «Про електроенергетику». По суті існує два варіанта для визначення джерела фінансування: державний бюджет та надбавка до цін на електроенергію.
У той час, як вбачається, що українські законодавці мали на увазі другий варіант – у випадку чого виробники отримуватимуть компенсацію від Державного підприємства «Енергоринок», яке отримуватиме такі кошти з коригування оптової ринкової ціни – джерело субсидій для прямих продажів кінцевим споживачам або енергорозподільчим компаніям залишається невизначеним.
Крім того, не існує абсолютної ясності стосовно того, які об’єкти відновлювальної енергії мають право на спеціальний тариф. Трьома чіткими аспектами, які необхідно прояснити, є:
Відповідність критеріям виробників відновлювальної енергії, які розпочали свою діяльність до запровадження зеленого тарифу;
Захист від внесення змін до закону стосовно виробників відновлювальної енергії, що знаходяться у процесі будівництва, оскільки на даний час захищені лише енергогенеруючі компанії, що виробляють енергію з відновлювальних джерел, які розпочали свою діяльність і вже отримують зелений тариф.
Захист від внесення змін до закону стосовно виробників відновлювальної енергії, що знаходяться у процесі будівництва, оскільки на даний час захищені лише енергогенеруючі компанії, що виробляють енергію з відновлювальних джерел, які розпочали свою діяльність і вже отримують зелений тариф.
Це створює невизначеність для інвесторів, які здійснили своє інвестиційне планування, виходячи з існуючої системи зелених тарифів.
У законі зазначається, що мінімум 15 відсотків українського контенту (матеріалів, активів, робіт, послуг) вимагається при будівництві енергетичного об’єкта станом на 1 січня 2012 року для отримання зеленого тарифу, із поступовим збільшенням до 50 відсотків до 2014 року. При цьому визначення «українського контенту» і того, як він обчислюється, повинно бути чітко визначено для захисту інвесторів.
Ще одним серйозним недоліком Закону «Про електроенергетику» є те, що він встановлює зелений тариф лише для рослинної біомаси.
Таке визначення не відповідає визначенню, що подається в Законі «Про альтернативні види палива», оскільки «біомаса» означає біологічно відновлювальну речовину органічного походження, що зазнає біологічного розкладу (відходи сільського господарства (рослинництва і тваринництва), лісового господарства та технологічно пов'язаних з ним галузей промисловості, а також органічну частину промислових та побутових відходів.
Обґрунтування такої диференціації не є чітким і воно по суті демотивує інвесторів від розвитку об’єктів відновлювальної енергії, що працюють на нерослинній органічній біомасі.
Також варто зауважити, що зелений тариф створює єдину ставку для всієї енергії, виробленої на біомасі. Навіть з існуючим на даний час вузьким визначенням біомаси, це є дуже істотною проблемою. Єдиний тариф на біомасу не може відобразити широкий вибір біопалива, технологій перетворення та масштабу.
Це може призвести до деформованого розвитку виробництва електроенергії з біомаси в Україні, віддаючи перевагу виробництву лише з обраних видів біомаси і ґрунтуючись лише на певних технологіях.
Вищенаведена ілюстрація не є повною і може бути доповнена додатковими прикладами і коментарями. Зрозуміло, однак, що українське законодавство з відновлювальних джерел енергії має багато сфер, де вдосконалення були б дуже важливими і є необхідними для подальшого успішного розвитку альтернативних джерел енергії в Україні.
