Полюю за тваринами не заради м’яса, – мисливець з Волині

Володимир Павлович Захарчук із Ратного торік став почесним членом Українського товариства мисливців та рибалок.

Він єдиний у районі, хто має таке звання та у свої 85 років під час сезону полювання не просто ходить на лови, а й має заслужений авторитет серед мисливців, які називають дідуся “Снайпером”, – пише газета Волинь-нова.

“Якби мені хтось сказав, що десь лежить заєць — ​забери, нізащо не пішов би. А ось закинути рушницю за плечі, пройтися лісами та вполювати вуханя чи лисицю — ​ото вже моє. І не заради м’яса — ​то бажання душі. Це добре розуміє тільки мисливець. Коли хтось дивується, що я в такі літа зайшов у якусь далеку місцину, здолавши декілька кілометрів, відповідь у мене одна: «Хіба то я зайшов? Рушниця завела!», — ​розповідає про своє хобі чоловік.

Володимир Павлович родом із Хмельницької області. На Ратнівщину потрапив у далекому 1960-му. За фахом — ​агроном, але п’ять років викладав хімію у Велимчому. Саме там придбав першу рушницю. Потім працював у райкомі партії, у райспоживспілці. Дідусеві є що згадати і не лише з лісових походів, а загалом із життя ратнівчан. Бо спілкувався з людьми, бував у всіх селах району.

“Не пропускаю жодного сезону полювання, — ​каже затятий мисливець. — ​Залишаюся вдома хіба на великі свята: Різдво, Пасху, Трійцю.

У чоловіка запитали, як ставиться дружина до його хобі.

“Вона тепер уже звикла, хоча раніше на лови з ночівлею на день-два не хотіла відпускати…Моя дружина дичини не їсть. Я люблю сам поратись біля неї: і тушкую, і консервую, і пригощаю тих, для кого таке м’ясо — ​делікатес. Приїжджають діти, і їм баночку-другу дам. Хоча раніше тримав живність свою. Але гостинець із зайчатини чи качатини і з домашньої свинини — ​це різні речі”, — ​мовить мисливець.

Послухавши, як захоплено дідусь розповідає про свої кулінарні здібності, розумієш, що справді любить займатися цією справою. Хоча каже, що споживати м’ясо з диких тварин не дуже любить, а ось пригостити когось — ​то з великим задоволенням.

“Тепер уже менше «намотую» кілометрів на полюванні, аніж раніше. Але, находившись, оздоровлююсь, солі «проганяю» і бадьорішим стаю. Кілометрів із п’ять пройдуся, але разів три відпочину. У лісі — ​краса. Насолоджуюсь нею, дихаю свіжим повітрям і відчуваю приплив сили, енергії, молодечого запалу”, — ​захоплено каже Володимир Захарчук.

Придбати ліцензію на кабана чи козулю для нього задорого, тож ходить на полювання лише на зайців, лисиць та качок. Хоча трофей має — ​роги лося, які знайшов, збираючи гриби. Під час відкриття минулого сезону вполював два лиси, ​зайця, а ось нині­шнього у лиса «промазав» і жартома сам себе порівнює з персонажем казки Миколи Некрасова «Дід Мазай і зайці».

Щодо порятунку дичини, то в його мисливській практиці траплялися й такі випадки. Зайця або качку, які самі потрапляють до його рук, чоловік шкодує і відпускає їх на волю .А вже під час полювання ця жалісливість зникає, залишається лише азарт.

Звірини і птаства у лісах та на болотах нині значно менше, аніж 50 літ тому, вважає дідусь, а зменшення їх кількості спричинила сама людина.

“Ви чули коли-небудь спів перепілки? Раніше ви­йдеш у поле — ​і заслухаєшся. А зараз їх значно менше, як і інших птахів та хутрових звірів, через отрутохімікати та осушення боліт, — ​зазначає старий мисливець.

 208