Гармонія довкілля і душі

21-23 травня Київ прийматиме учасників П’ятої всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища. Серед документів, запропонованих до підписання, є Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат. Її розроблено за ініціативою України на розвиток карпатського співробітництва.Гармонія довкілля і душі

21-23 травня Київ прийматиме учасників П’ятої всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища. Серед документів, запропонованих до підписання, є Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат. Її розроблено за ініціативою України на розвиток карпатського співробітництва.

Про неї, а також про заповідну справу в Україні розповідає перший заступник начальника Державної служби заповідної справи М. П. СТЕЦЕНКO

– Миколо Пилиповичу, власне, для чого нам потрібна Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат та яку користь матиме від цього Україна?

– Регіональна конвенція стане міжнародним організаційним документом, який об’єднає всі країни Карпатського регіону, буде поштовхом до детального вивчення Карпат, об’єднання науковців багатьох країн. Природно, ми розраховуємо на певну підтримку з боку Світового банку та інших впливових фінансових інститутів.

Нам потрібні, приміром, канатні дороги, сучасні гусеничні трактори на пневмоходу, здатні долати крутосхили, та багато чого іншого, що має заможна Європа, але на все це потрібні гроші. А за великим рахунком йдеться про розвиток популярного останнім часом зеленого туризму в Карпатах, проект якого розроблено ще п’ять років тому, але все традиційно впирається у фінансування.

– Наскільки можна судити, створення інфраструктури для розвитку екологічного туризму стане одним з головних завдань Карпатської конвенції. Які перспективи нашої держави в цьому напрямку?

– Екотуризм – це наше майбутнє. Хіба Українські Карпати гірші від Альп чи Татр? Проте сьогодні, скажімо, німець чи бельгієць, спокусившись гуцульською Яремчею, для початку втратить два дні на митниці. Після цього, діставшись до місця призначення, побачить, що там регулярно відключають світло, що вряди-годи з кранів тече гаряча вода, а на додачу хтось розіб’є скло в його легковику, поцупить магнітофон … Після цього гість, повернувшись додому, всім розкаже, що все там прекрасно, але їхати не варто.

Так, природа щедро нагородила Карпати унікальними багатствами – від Долини нарцисів та озера Синевир на Закарпатті до столиці українських писанок Коломиї на Івано-Франківщині, де знаходиться відомий музей. Усі ці природні та рукотворні скарби мають працювати на туриста. А він потребує сучасного сервісу.

Українські Карпати – це не тільки естетика і відпочинок, це й велика природна лабораторія для досліджень. Вчені працюватимуть над спільними програми з вивчення стану карпатських екосистем, визначать перспективи і дадуть відповідні рекомендації. До речі, розроблення та впровадження транскордонного співробітництва щодо збереження біорозмаїття та екологічного збалансованого природокористування є головною ідеєю конвенції.

– Напевно, у нас більшою мірою, ніж в урбанізованій Західній Європі, ще збереглися острівці незайманого довкілля?

– Безумовно, але ми не маємо повторювати чужі помилки. Скажімо, у Швейцарських Альпах серед неповторних гірських краєвидів свого часу створили мережу суперсучасних готелів з відповідною інфраструктурою. Та невдовзі потому потік відпочиваючих скоротився. З’ясувалося, що людина, потрапивши до національного парку, прагне не так благ цивілізації, котрі може скуштувати і в Амстердамі, і в Берліні, як тихого гомону гірського струмка, терпкого аромату лісових трав.

Тоді ж розумні люди почали повертати корів із дзвіночками, овечок, показувати, як їх доять, а потім розказувати, що з цього молока туристи отримають на вечерю. З відповідним, стилізованим під старовину сервіруванням, неодмінною дерев’яною ложкою.

– На сьогодні природно-заповідний фонд займає 4,5 відсотка від загальної площі держави. Багато це чи мало?

– За роки незалежності заповідна справа в Україні, порівняно з іншими країнами СНД, розвинулась найкраще. На зорі незалежності налічувалося 254 тисячі гектарів природно-заповідного фонду, або 2,1 відсотка площі України. Сьогодні вже маємо 2 мільйони 715 тисяч гектарів. За цей час з’явилися 4 біосферні заповідники, 9 національних парків, 42 регіональні ландшафтні парки.

Час від часу доводиться чути закиди, мовляв, у Фінляндії чи Канаді їх удвічі-утричі більше. Це неправильний підхід, адже кожна країна має свою класифікацію. У нас це об’єкти, які підпадають під дію закону “Про природно-заповідний фонд”. Але ж тут не враховано санітарно-курортні зони, зелені зони міст, що також є об’єктивно своєрідними заповідними територіями.

– Наскільки маємо досконалу законодавчу базу у плані збереження довкілля?

– Два роки тому Верховна Рада прийняла Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екомережі на 2000-2015 роки”. Це єдина державна програма, яка стабілізуватиме процес нарощування площ земель особливої охорони. Діє Закон “Про природно-заповідний фонд України”, а дев’ять років тому затверджено Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні, практичне виконання якої підкріплено близько 30 указами Президента. Таким чином, образно кажучи, створено каркас майбутньої будівлі. Поки що слід визначити статус-кво заповідних територій з метою збереження їх біорозмаїття.

– Проте не таємниця, на заповідні території є маса охочих і є факти самозахоплення під забудову земельних ділянок, наприклад у Нікітському ботанічному саду.

– Це є грубим порушенням чинного законодавства. Йдеться про об’єкт загальнодержавного значення, який закон визнає як “власність українського народу”. На жаль, тамтешні чиновники довільно тлумачать Закон України “Про місцеве самоврядування”. Дехто наївно вважає, буцімто земля, вода, надра, даруйте за іронію, навіть хмарки, що пропливають над конкретною місциною, – то їхня власність. Треба чітко розмежувати приватну, комунальну і державну власність.

Щодо Нікітського ботсаду, то за результатами останньої перевірки ми подали матеріали в прокуратуру. Наскільки мені відомо, вже порушено дві кримінальні справи, а там останні крапки розставить суд. Та проблема в іншому. На превеликий жаль, більшість наших парків, заповідників тощо досі не мають державних актів на право користування, де чітко встановлені межі територій. А то один “відхилився” на кілька метрів у бік сусіда, і починається затяжна тяганина, де твоє, а де чуже.

– Нікітський ботанічний сад належить Академії аграрних наук України, але її керівники і тут зайняли позицію спостерігача, і воювати доводитися колективу ботсаду та вашому відомству. Як зарадити спільній справі?

– Наш одвічний головний біль – різне підпорядкування об’єктів природно-заповідного фонду, де хазяйнують Держкомлісгосп, згадана Академія аграрних наук, Національна Академія наук, Міносвіти та Мінекоресурсів. Впродовж багатьох років Верховна Рада приймала численні рішення про підпорядкування національних заповідників та парків, яких у нас близько трьох десятків, одному відомству (у даному разі міністерству екології та природних ресурсів). Та, як кажуть, віз і нині там.

– Але й ваше управління, якщо передати у відання усе це, для радикального поліпшення справи має не надто великі фінансові можливості.

– Цього року грошей вистачить лише на зарплату і канцелярські витрати. А кошти вкрай потрібні. Взяти хоча б новостворений парк “Гуцульщина”. Щоб він працював, потрібна відповідна інфраструктура – від кіоску сувенірів до транспорту, радіозв’язку, зрештою, одягу для охорони. Потрібні солідні фінансові ін’єкції для забезпечення охорони лісів від пожеж – у Святих горах на Донеччині торік зафіксовано понад сто загорянь.

На превеликий жаль, ще низькою на рівні пересічних громадян лишається екологічна свідомість. Для більшості заповідник -це закрите місце, де колись секретарі райкомів і вище начальство влаштовували полювання. Часи змінилися, і йдеться про те, аби наші заповідники (а переважно вони розташовані на периферії) стали осередками екологічної освіти, як колись були хати-читальні.

У Дунайському біосферному, наприклад, створено еколого-освітній центр, який із задоволенням відвідують діти. Вони виступають активними охоронцями довкілля, висаджують дерева та кущі, доглядають за ними, пишуть реферати на цю тематику тощо.

Ми маємо зберігати природу не від людей, а для людей. Якщо люди будуть зацікавлені та залучені до цієї справи, то ніяких конфліктів між ними і природою не буде. І цьому до певної міри слугуватимуть рішення П’ятої всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища.

“Урядовий кур’єр” 2003.05.20