06/07/2011
0Жалко, что авторы этой статьи "забыли" поставить свои подписи, в этом случае их материал воспринимался бы более убедительно. Но и так звучит правдиво: думаю львовские экологи и лесники проверят. Что делается под Киевом и Львовом все знают, но есть и небольшие чудесные места, которые не обходят внимание люди с большими деньгами… М.П.
Під прикриттям місцевих чиновників поблизу невеличкого села Ілова Миколаївського району, що на Львівщині, вирубано ліс.
Однак серйозність ситуації, – полягає у тому, що вирубуючи дерева начебто під ділянку для особистого селянського господарства, новоявлені господарі зазіхнули ще й на чималенький шмат (приблизно 25-30 гектарів) землі, яка належить місцевій громаді і яка, що найцікавіше, за свідченням археолога, кандидата історичних наук, керівника Верхньодністрянської експедиції НАН України Ореста Корчинського, входить до унікального історико-культурного комплексу «Стільське городище». Більше того, вчений припускає, що в Ілові, як і в сусідньому Стільську, було давньоруське городище або капище Білих Хорватів.
«Взагалі, розповідає вчений археолог, – якщо зазирнути вглиб історії цього маленького галицького села, то можна зустрітися із дивовижними фактами життя його поселенців. Так, нам вдалося встановити, що у давнину на високій скелястій, вкритій лісом Токаревій горі, яка височить над південною околицею Ілова, існувало городище. На цій горі і досі є сліди двох концентричних оборонних валів та ровів. Тут же, з боку села, на стрімкому схилі розташовані три невеликі печери. Одна з них – це печера-кімната, видовбана у скелі людськими руками».
Також з історії цього краю відомо, що село неодноразово зазнавало татарських та волхських спустошень через що було звільнене королем від сплати податків на користь війська. У1515 році татари і волохи повністю спалили, спустошили і знелюднили село. Належало воно тоді родині шляхтичів Тарлів, у власності яких довгий час перебувало багато сіл Миколаївського району. Але навіть після таких погромів село щоразу поволі оживало і відбудовувалося.
Звісно, щоб наукові дослідження тривали, держава мала би подбати про збереження тут культурного середовища. Власне тому Постановою Кабінету Міністрів 2001 року, коли Выктор Янукович ще був премёэром, цю територію було внесено до реєстру нерухомих пам'яток історії та культури України, а у 2003 році Верховною Радою прийняте рішення про підготовку до створення там державного історико-культурного заповідника…
На жаль, цей задум так і залишився без втілення в життя. Бо, хоч і було видано тоді відповідне доручення усім відомствам та міністерствам, процес чомусь гальмувався тут, на місці, в управлінні охорони культурної спадщини Львівської облдержадміністрації. Пояснити таку бездіяльність державних структур дуже важко. Можливо, вони керувалися політичними мотивами, а може просто не хотіли зайвого клопоту. Адже на Львівщині вже є 14 пам'яток національного значення, а кожна нова – тягне за собою свіжу роботу. Однак, за масштабний вандалізм щодо справді цінної історико-культурної пам'ятки у цьому маленькому мальовничому селі, давати пояснення комусь таки доведеться…
Ласий шматок для «козирних» господарів
Нашу появу в Ілові, місцеві селяни сприйняли і з деякою недовірою. Хоча, тут усе зрозуміло: малесеньке село, загублене у схилах серед мальовничої природи, де ані сільради, ані школи, і тут, раптом, така увага.
Отож, щойно сільські жителі помічали невідому машину та людей із фотокамерою, – вмить зникали у невідомому напрямку ще й і дітей заганяли на подвір'я, мовляв, хто його знає що то за чужинці.
«Важко буде із такою публікою працювати» – промелькнуло в думках. Але щойно ця думка розчинилася у свідомості, як перед машиною, раптом, наче гриб, виріс з під землі якийсь чоловік.
– Що, приїхали нашими краєвидами помилуватися? Чи, може ділянку собі хочете? – Запитав він, і не чекаючи відповіді, продовжив, – так, у нас тут є на що подивитися. Он там, нагорі є печери. Уявляєте, всередині на стінах збереглися ще доісторичні малюнки. Якщо хочете подивитися, то попросіть місцевих, вони знають як туди потрапити.
І напевно цей випадковий співрозмовник розповів би ще багато цікавого, однак, наше завданняпотрапити туди, де розчищають ділянку під «ОСТ» із «невеличким», за словами місцевих депутатів, озерцем. Тому, перебивши його розповідь, запитую чи є у селі озеро?
– О, звісно є! Одне – маємо за селом. Щоправда воно дуже маленьке. Та незабаром буде ще одне. Он з тієї сторони, – махнув чоловік рукою у протилежний бік.
– І що, можна подивитися? – запитуємо.
– Звісно! Гайда, покажу. Я якраз туди прямую.
Дорогою до майбутнього озера селянин не міг нахвалити новоспечених господарів. "Вони нам газ підвели, а ми їм діляночки дали. А що землі достатньо, лісів теж довкола повно. Хочуть люди зробити, хай роблять. І нам якась не якась робота дістається" – міркував він, наче хотів переконати, що усе, що ми зараз побачимо, – дуже потрібне місцевій громаді. Тим часом, вузенька сільська вуличка вивела нас прямісінько на робочий майданчик. Побачене шокувало.
Масштаби розмаху робіт свідчили: не прості селяни тут господарюють і явно не під селянське господарство зі ставочком готується ця ділянка. Адже, відповідно до інформації, яку вдалося роздобути ще до поїздки у село, площа, виділена під ОСГ, згідно із державним Актом на право власності на цю ділянку, виданим 13 травня 2010 року із серійним номером ЯН № 250614 на ім'я Хай М., мала б становити усього 2 гектари. А місцевість, посеред мальовничого схилу, оточеного з усіх боків прадавніми лісами, жахала мертвою жовтувато-коричневою пустелею не менш як на 25-30 гектарів! Це ж скільки лісу треба було вирубати? Невже усе це робилося законно?
Вже повертаючись до села, спробувала з'ясувати ситуацію у тутешніх людей. Отже, за їх версією – вищезгадану земельну ділянку депутати Стільської сільської ради (саме до неї належить село Ілів) справді виділили кільком доброчинцям за те, що вони долучилися до процесу газифікації Ілова. Загалом 5 або 6 гектарів. Тому, коли минулої зими вони взялися рубати ліс, селяни спочатку мовчки спостерігали, бо й самі мали нагоду трохи заробити. Але, коли новоспечені господарі перестали рубати і взялися за земельні роботи. У селі запахло скандалом. Адже місце, де орудували бізнесмени, було святим чи не для кожного сільського жителя.
Свої вандали – гірші за чужинців
«Якщо видумаєте, що наше маленьке село не має чим гордитися, то дуже помиляєтеся. – Розповідає один із сільських старожилів – дід Михайло. Ілів, якщо ви хоч трохи знайомі з історією УПА, був колискою зародження повстанської боротьби проти московських, а потім і фашистських загарбників. Саме тут, у навколишніх лісах проходили перші вишколи молодих патріотів. Та у селі, мабуть, не було такої родини, де би хтось не був у партизанці. Тут, діяли підпільна друкарня, аптечні продуктові і збройні склади. Тут неодноразово бували побратими Бандери, Шухевича, Коновальця.
У лісах ще й досі можна наткнутися на криївки, які приховують не одну таємницю з життя повстанців. …А вони по них тракторами і екскаваторами! Серце крається, дивлячись, як зрівнюють із землею нашу історію» – важко зітхнув дід Михайло. А потім, трохи помовчавши, продовжив «Тут неподалік теж була криївка. Цілий загін там міг вміститися. І вони її знищили! Загорнули усе землею. Перед тим ще приходили, запитували чи, бува, не замінована. Ото було би добре, – якби старі партизанські міни рвонули під колесами тих варварів. Ех! Шкода, що нема тепер таких молодих, які би ковкнули ту злодійську потолоч у якої нема ніц святого. Я вже старий і не можу ніц зробити», – закінчив розповідь чоловік.
У червні 1944-го німецькі карателі дотла спалили село і розстріляли його жителів. Вдруге, лісова хатина була спалена вже більшовиками. Тоді, як розповіли ілівські старожили, у одній із криївок, від вибуху гранати, загинули п'ять повстанців. Ще двох –із контузією взяли у полон. Тепер на цьому місці зведено символічну могилу, про яку не забувають ані дорослі, ані малі. А криївка, про яку розповів дід Михайло, зрівняна із землею. І цей факт неабияк обурив місцевих патріотів.
Сільська жителька пані Іра пригадаує: «У сімдесятих роках приїжджали сюди якісь урядовці чи то з Москви, чи то з Києва. Оглядали цю місцевість, казали, що будуватимуть тут величезний відпочинковий комплекс. Самі ж бачите, яка краса навколо, а поряд ще й стародавнє городище у Стільську. Та, як бачите, не наважилися вони будувати. Кажуть, як послухали про те, яке патріотичне минуле нашого села, які пам'ятки про повстанську боротьбу збереглися я у тутешніх місцях – передумали. Бо які би там злидні не терпіли люди, як треба захистити свою землю, свої святині, повірте, народ повстав би проти чужинців», – закінчила розповідь жінка.
Щоправда, виступати відкрито проти місцевих вандалів люди не наважилися. «Не так просто виступати проти тих, хто прикривається іменами високих чиновників» – казали нам жителі Ілова. «Судіть самі, – село наше далеко від району, міліція теж далеко, тож захистити нас нікому.
Сільський голова роздавши землі, які ще навіть не розпайовані, сюди навіть не вказується. То, скажіть, чи йому вигідно показувати, що він знає про те, що тут діється?» – Запитували селяни. І, вони мабуть таки мали рацію. Адже, якби сільський голова пан Іван Мончак не був причетний до того, що відбувається в урочищі «Грузькому», він би вже давно бив на сполох. Та, наразі, ж розповіли селяни, він лише вперто ігнорує вимоги ілівської громади про проведення сільських зборів.
Кінець історії?
Не захотів спілкуватися сільський голова і з автором цих рядків: на телефонні дзвінки не відповідав, – зустрічатися не хотів. Більше того він навіть не пояснював чому зайняв таку позицію. З усього напрошується висновок, що свавілля на території Ілова чинилося не без його участі. А оскільки розорена територія знаходиться за межами села, то відповідно, – він не міг діяти без згоди на те районних чиновників. Отже, відповіді на запитання треба шукати у Миколаївській районній адміністрації.
Реакція голови РДА Ігоря Ярославовича Пілки на запитання: «Чи відомо Вам, що в Ілові незаконно захоплено величезну територію?», – була не зовсім зрозумілою. «Так, ми знаємо, що там вирубано трохи лісу. Ми вже розіслали відповідні звернення до природоохоронних служб. Але ви маєте розуміти, що ми не можемо здійснювати перевірку, якщо не маємо письмового звернення.» Далі пан голова говорив щось про газифікацію, про те, що тамтешні селяни ніколи не мали газу і лише тепер (авт. коли газ став справжньою розкішшю навіть для тих, хто ним користувався завжди!) вони отримали це благо, казав також про якісь усні домовленості між сільською владою і тими, хто взамін за газифікацію взяв цю ділянку.
Та, насправді, річ не в тому законно чи незаконно в Ілові захоплено земельну ділянку. Адже крім господарських мотивів, є ще й моральні аспекти. Хоча, про яку мораль можуть говорити люди, у яких, як говорив сільський дід Михайло "замість очей доляри" ? Якщо проаналізувати ситуацію із газифікацією, із облаштуванням «невеличкого» озерця, добротної дороги, дуже легко передбачити, що усе це «доброчинці» роблять для власного блага.
Річ у тому, що захоплена ділянка, акурат прилягає до дачного містечка поблизу Нового Роздолу. Там у лісі в мальовничому місці є озеро «Барвінок». Подейкують, що голова райадміністрації теж має там дачу.
А тепер відгадайте, кому більше потрібні блага цивілізації: людям, які звикли усе життя палити дровами, а тепер вимушені віддавати останнє за дорогий газ, чи більш привілейованим особам, які, очевидно, мають намір тихцем побудувати собі місцеву «Конча-заспу» на нерозпайованих землях, а потім, нічого не заплативши людям, приватизувати їх?
фото: connect.in.com
