Ти його – за двері, а воно – у вікно

З літопису наших днівТИ ЙОГО – ЗА ДВЕРІ, А ВОНО – У ВІКНО

З літопису наших днів

Як Державне управління справами президента України розжилося на 3,6 тисячі гектарів лісу

**

Ліплявці – “Сільським вістям”:

… Поставили озброєну до зубів охорону, яка іменується “коброю”… Людям не можна появлятися на території відібраного в них лісу, бо новоявлені “царські” опричники погрожують, а то й застосовують гумові кийки… З жителями Ліплявого та Озерища кучмівсько-медведчуківська влада поступила по-свинськи, бо раніше її представники запевняли: поки в села не підведуть природного газу – лісу не відбиратимуть…”

*

“Сільські вісті” – Держкомлісгоспу України, Черкаській облдержадміністрації, Генеральній прокуратурі України:

“Редакція газети надсилає Вам листа із села Ліпляве Канівського району. Про прийняте рішення просимо повідомити авторам і редакції”.

Держкомліс – “Сільським вістям”:

“… В зв’язку з тим, що рішенням Канівської райдержадміністрації від 24.07.02 N 404/01-12 земельні ділянки лісового фонду Ліплявського лісництва Золотоніського держлісгоспу були вилучені і надані в постійне користування іншому землекористувачу (хто ж той інший, побоялися назвати. – Ред.), Держкомлісгосп звернувся до Канівської районної державної адміністрації з проханням вирішення земельних питань, порушених мешканцями с. Ліпляве…”

*

Черкаська обласна державна адміністрація переадресувала листа Канівській районній, мовляв, віддувайтеся самі.

А от Генеральна прокуратура чи не заблукала у президентських лісових володіннях, бо й досі не озивається. Ау-у, пане Піскун!

**

Володимир ЖУРАВЕЛЬ, кор. “Сільських вістей”

Оце ще з’їм, та після ще сім, та ще полежу, та ще стільки змережу, подивлюсь на сволок, та ще сорок, а як не полегшає – значить, пороблено.

Народна примовка.

– Кучмі що – Гути мало? – обурюються мешканці сіл Ліпляве та Озерище Канівського району.

Про збудовану з гучним скандалом президентську резиденцію в Карпатах згадують тут не просто так. Дуже вже схожі підходи до облаштування режимних (чи правильніше – Режимових?) територій. Насамперед, своєю утаємниченістю від простого люду.

“Село наше розташоване серед лісів, що їх садили і ростили наші діди та прадіди, ще донедавна доглядали діти – учні місцевої школи, – пишуть на адресу “Сільських вістей” ліплявці. – Аж ось об’явивсь у мальовничому куточку новий господар – спеціалізоване лісогосподарське підприємство “Регіон” Державного управління справами. Хазяйнувати взялися круто. Разом з лісом прихопили й наділені людям земельні ділянки в урочищі “Свининці”. Перед тим у Ліплявському лісництві Золотоніського держлісгоспу близько 50 жителів Ліплявого мали роботу, тепер понад 20 з них звільнено… Раніше люди могли і дрова купити, село ж бо не газифіковане, чи сухостою на зиму назбирати, влітку піти по ягоди, гриби. Тепер до всього цього – зась… Новоявлені власники нещадно вирубують ліс. Хто має право забирати наші ліси без нашої на те згоди, без дозволу сільської ради?”

Сільський голова Ліплявого Іван Береза вичерпної відповіді на це запитання не має.

– Ми були просто ошелешені, коли наприкінці січня дізнались у райцентрі, що ліси передано у користування “Регіонові”, – пояснює він. – Ще два роки тому представники цього лісогосподарського підприємства зверталися до мого попередника з проханням “розглянути питання”, але рішенням від 3 серпня 2001 року сільська рада відмовила їм.

Розводять руками і в Канівській райраді. Для її працівників теж було сюрпризом, коли надані райвідділом земельних ресурсів уточнені списки платників земельного податку “засвітили” передачу ДУСі майже 4 тисяч гектарів угідь в адмінмежах двох сільських рад. Аж тоді з’ясувалось, що “Регіонові” вже й державні акти на право постійного користування цією землею видано. Причому завізовано їх печаткою райдержадміністрації та підписом тодішнього її голови М. Жарка буквально за кілька місяців до його відставки. Як значиться в документах – відповідно до розпорядження того ж таки екс-керівника районної виконавчої влади. У самій райдержадміністрації слідів утаємниченої оборудки залишилося небагато. Справджуються побоювання критиків новоприйнятого земельного законодавства щодо наслідків імовірних зловживань чиновницькою вертикаллю одноосібним правом розпоряджатися землями державної власності.

З’ясувати позицію відставного районного начальства не вдалося, бо М. Жарко, кажуть, працює тепер в іншому районі. (Типовий кадровий стиль “гаранта”: за роки його президентства на Канівщині, зареформованій до суцільних злиднів, помінялося чотири голови райдержадміністрації). Його колишній перший заступник І. Задорожний, чий підпис стоїть під розпорядженням про надання земельної ділянки в постійне користування ДУСі, теж уже колишній. Ще цікава деталь: контроль за виконанням того розпорядження він “поклав” було на самого себе. До речі, навіть експертно не озброєним оком видно, що на вручених Кучминим лісникам державних актах навпроти прізвища М. Жарка, без будь-яких канцелярсько-правописних обмовок, стоїть підпис, ідентичний підписові на розпорядженні. Чия ж рука водила пером, розчерком якого було вирішено долю 3652 гектарів лісу? І чи не може виникнути у зв’язку з цим суто правових претензій з боку відповідних органів? Щоправда, обізнані з ситуацією канівчани не виключають, що ДУСя могла запастися не одним документом. І хто- зна, чиї ще підписи на погоджувальних висновках могли б “спливти”, якби безсторонні експерти зайнялися цією справою. Справедливість таких побоювань підтверджує історія в Озерищі, де сесія сільради і сходка селян теж дали одкоша зайдам, а потім нібито дала “добро” сільський голова, від безвиході піддавшись на обіцянки “Регіону”… відремонтувати водогін. Згодом, подейкують, намагалася свій підпис відкликати, але було вже пізно.

Отак од “начебто”, “нібито” тишком-нишком обійшли не лише простих селян, а й статтю 151 Земельного кодексу, яка чітко регламентує гласний порядок погодження питань, пов’язаних із вилученням земельних ділянок, і визнає обов’язковим дозвіл на те, зокрема, й сільських, селищних рад “з урахуванням комплексного розвитку територій, який би забезпечував… умови проживання населення, охорону довкілля”.

Аналогічним або схожим, заплутаним у нетрях недолугого законодавства, шляхом на Канівщині прихоплено чимало мальовничих краєвидами, багатих дичиною наддніпрянських круч і лісів та знаменитих рибним розмаїттям дніпровських заплав. Час від часу то набирає обертів, то затухає хронічно-скандальна трахтемирівська історія, тісно пов’язувана з ім’ям дорогого Л. Кучмі олігарха І. Бакая. Безсоромно потопталися “нові українці” й на лівому березі Славутича, якраз навпроти могили Великого Тараса. В оспіваному історичними легендами краї тепер в ходу інші – сучасні – перекази: про “прихватизацію” та обнесення колючим дротом цілих островів, мисливських угідь; про гучні, з феєрверками і браконьєрським арсеналом, виїзди на природу крупнокаліберної політичної та бізнесової “еліти”. У багатьох випадках зовні все виглядає чинно: створено лісомисливські чи лісогосподарські підприємства, в засновниках у яких числяться столичні фірми з претензійними назвами. От лише хто конкретно за якою стоїть – піди знай. Як же почуватиметься у такій компанії ДУСя? І взагалі, для чого управлінню стільки лісу – зі столітніх дубів і сосен олівці для президентської канцелярії стругати?

Багато, ох і багато мають ліплявські, озерищанські (і не тільки!) селяни підстав сумніватись у доцільності передачі колишніх колгоспних лісів державним лісгоспам. Ініційовану згори і санкціоновану обласною радою кілька років тому кампанію пояснювали турботою про зелені насадження: мовляв, щоб не розбазарили в ході реформування. А виходить, що ласі шматки соснових борів і дубових гаїв так чи інакше потрапляють до рук “ефективних” господарів.

– Ми б зовсім не протестували, – мудро розмірковують у Ліплявому, – якби замість лісу Державне управління справами президента взяло під свою хазяйську опіку ту нашу землю, від якої відмовляється недавній її орендар – спільне українсько-французьке підприємство “Дако”. Нехай би ще вони спробували на ділі довести безальтернативність запровадженої їхнім шефом аграрної реформи. Бо в СП нічого не вийшло.

Справа в тому, що структурний підрозділ цього нещодавно визнаного банкрутом підприємства – агрофірма “Лівобережна” – висловила твердий намір позбутися “баласту” – гірших грунтів, які потребують беззастережного дотримання агротехнологій, а значить – відповідних коштів. Понад 600 гектарів так званих невдобів повертають 107 селянам-землевласникам: робіть, що хочте. Вирішила “Лівобережна” скараскатись і тваринницької ферми – “… з метою скорочення невиправданих технологічних витрат”. Сотню корів, які тут залишались, роздають людям. Це тепер називається – повернути майно співвласникам. Не відомо, до якої групи безробітних ліплявців пристануть ще кілька десятків звільнених тваринників і лісівників. Чи до тих 137, які офіційно числяться в районному центрі зайнятості, чи до тих 200, які можуть претендувати на цей статус, але не стають на облік.

Ось і все. Тільки гіркий спомин залишився про славетний колись радгосп імені Гайдара, де за колгоспних часів, обгаджених “реформаторами”, утримували до трьох тисяч голів ВРХ, 10-тисячне поголів’я овець. А тим часом, розповідають у селі, представники “Регіону” вже накинули оком на частину водного плеса Канівського водосховища в адмінмежах Ліплявської сільської ради. Що їм розпачливе селянське “хто дав право?”! І це таки розпач, а не запитання. Бо насправді всі прекрасно усвідомлюють, що “право” те височайше жалувано сумнозвісними указами Л. Кучми. Воістину, як у приказці: спочатку я на вас поїду, а потім ми вас запряжемо. Що й демонструє так цинічно челядь пана Кучми.

Черкаська область.

P. S. Поки цей матеріал готувався до друку, ще на 70 гектарів поменшало лісу в Черкаській області. Пожежа мало не знищила унікальний куточок дніпровської природи на острові Жовнине неподалік одноіменного села Чорнобаївського району. Добрій сотні пожежників, лісників, місцевих жителів знадобилося п’ять годин, щоб локалізувати вогонь. Повністю ліквідувати пожежу і врятувати від загибелі решту 500 гектарів мальовничого соснового бору вдалося лише наступного дня.

Чиновницьке прихватизаційне свавілля, відомчі навкололісові інтриги, нещадна сокира зажерливого бізнесмена, браконьєрська безжальність – он який арсенал на повну потужність використовується проти дарованого природою та виплеканого поколіннями людей багатства.

“Сільські вісті” 2003.05.15