СІМЕЙСТВО ЛИСІВ ПОСЕЛИЛОСЬ НА СІЛЬСЬКОМУ ОБІЙСТІ

Уважаемые коллеги. У нас не было полноценной связи в течении четырех дней, в связи с  чем сегодня, восполняя пробел, мы будем добавлять новости и статьи за этот период. М.П.

Цими днями в редакцію нашої газети зателефонував Анатолій Бобровик з Баєва Луцького району. Чоловік розповів, що по-сусідству, в господарстві Петра Вегери, поселилась парочка лисів, яка вже й потомство вивела
А побувавши позавчора на місці, я довідалась детальніше про цей надзвичайний випадок: лисиці чомусь покинули ліс, що неподалік, і перебрались ближче до людей.
– Ще на початку травня, десь за два тижні до Миколая, – розповідає господиня Антоніна Адамівна, – в нас пропала курка. А її важко було не помітити, бо дуже вже забарвлення мала незвичайне – чорна, аж з фіолетовим відтінком. А потім, дивлюсь, на старій соломі біля клуні лежить загризена велика качка. Вже чужа. Ще за якийсь день – пір'я валяється. Думала, що тхір завівся.
Це припущення було спростовано, коли одного дня, а точніше під вечір, коли сутінки спадали на село, господарі обійстя побачили на соломі біля старої клуні, яка стоїть трохи осторонь, маленьких лисенят. Перш їх було троє, а потім і четверте долучилось. Маленькі звірятка, ще не знаючи ніякого страху, забавлялись, бігаючи по соломі. А потім одне за одним шусьнули в нору під клуню. Спочатку лисенята були чорненькі, а що не день, то набирали рудого кольору, тільки вушка та лапки чорні лишились.
– Тоді ми й зрозуміли, – а це вже говорить дочка Антоніни Адамівни і Петра Трохимовича Алла Петрівна, – що під клунею поселилось сімейство лисів. Старих ми так ні разу і не побачили – певно, хитрюги, пізно ввечері приходять сюди, а рано-вранці знову вирушають до лісу. А взагалі, бувало, працюю на городі, а неподалік лисиця пробіжить. А то ще біля річечки Чорногузки рижулю бачила і мимоволі думала: «А, може, то наша?..»
З того часу, як з'ясувалось, що в господарстві завелись такі «квартиранти», Вегери випускали курей з вольєра погуляти тільки тоді, як мали час наглянути за ними. Боялись, що не дорахуються.
А маленькі лисенята ще з курми «дружать» – тільки поглядають, як ті ходять довкруг клуні. Але ж лисиці – хижі звірі. Від них потерпатиме все село, як занадяться по курчат, каченят. Тож Вегери вже й мисливця місцевого запрошували. Але той навідався, як розповідають, позаглядав біля нори, і пішов собі. Хтось із односельчан радив отрути насипати чи капкан поставити. Але пані Алла така природолюбка, що про отруту чи капкана, який може покалічити лисенят, і слухати не хоче. Тож їздила в Луцький зоопарк. «Як половите лисенят, то привозьте, приймемо», – сказали їй там.
У мене з Вегерами спочатку була розмова по телефону. Почувши, що хочу приїхати й подивитись на лисенят, сфотографувати їх, Алла Петрівна сказала: «Поїздка може бути й даремною». Адже лисенята виходять погуляти в основному рано-вранці і вже при вечірніх сутінках. Але мені пощас тило. Коли позавчора вранці я зайшла на обійстя Вегер, то почула, що одне лисеня пробралось у двір і сидить в кутку серед господарського реманенту. Відповідно одягнувшись, навіть взявши рукавиці (бо лисеня мале, а вже, як ми згодом побачили, намагається вкусити), пані Алла спіймала звірятко.
Директор Луцького зоопарку Володимир Гончаров, якому ми відразу зателефонували, погодився взяти лисеня у своє господарство. То ж до Луцька ми їхали з незвичайним багажем. Правда, коли все успішно завершилось, і юна лисичка бігала по клітці, закралась думка, чи ж добре ми зробили, що «вихопили» її з рідної сім'ї. Бо хоч лисиці і хижі звірі (їх кількість регулюється шляхом відстрілювання за відповідними ліцензіями), які не дають спокою домашньому птаству, а, крім того, це ще й найперший розносник сказу, – все ж це живі істоти. І на волі їм жити, звичайно, хочеться. Може, братикам чи сестричкам Аліси (так назвали лисичку відразу в зоопарку) пощастить – вони підростуть, і батьки відведуть їх у ліс. І навчать не тільки полювати, щоб прогодуватись, а й від мисливської кулі ховатись.