Директор Лубенського лісотехнічного коледжу Роман Сендзюк: «Від західних кордонів колишнього Радянського Союзу до Далекого Сходу, від Півночі до Півдня — працюють наші випускники»

2011 рік ювілейний для Лубенського лісотехнічного коледжу. Восени навчальному закладові з багатою історією та славними традиціями виповнюється 120 років. Сьогодні коледж один із найкращих вищих навчальних закладів України І—ІІ рівнів акредитації.

Ось уже 11 років очолює коледж відмінник освіти України, заслужений лісівник України, кандидат сільськогосподарських наук Роман Сендзюк (на фото справа). Саме він і розповів нам, що до ювілею вже давно готуються не лише педагоги, а й студенти, бо ідей та задумів щодо його святкування чимало. Основне ж завдання, яке поставив перед собою колектив, — це систематизувати архівний матеріал та поновити музейну кімнату для того, щоб не лише показати єднання історії й сьогодення, а й висвітлити перспективу лісової галузі. Бо, як глибоко переконаний Роман Сендзюк, якщо не думати про завтрашній день, то на одній історії далеко не заїдеш.
— У переддень ювілею мені особливо приємно отримати листа від державного агентства лісових ресурсів про те, що за рахунок лісових підприємств із семи областей нам буде надана допомога в розмірі 207 тисяч гривень на проведення ремонтних робіт в закладі та на певні заходи до підготовки до 120-річчя, — прокоментував Роман Сендзюк.
А починалося все у жовтні 1891 року, коли в Лубнах на подарованих землях відомої меценатки Катерини Скаржинської була заснована Лубенська нижча сільськогосподарська школа другого розряду. В ній навчали робітничим спеціальностям: ковальству, ремісництву. Згодом, вже за радянських часів, школа стала сільськогосподарським училищем. У 1929 році училище було реорганізоване в технікум лікарських рослин. На теренах СРСР таких було лише чотири: в Ялті, Майкопі, Тбілісі й Лубнах. У 1933 році відбулася реорганізація, і навчальний заклад став єдиним на весь Радянський Союз Всесоюзним технікумом лікарських і ароматичних рослин. Готували тоді тут агрономів лікарських рослин, аналітиків, фармацевтів. У 1950 році технікум реорганізували в Лубенський лісовий технікум.
— У нас навчалися студенти з багатьох союзних республік. До 1991 року існував всесоюзний розподіл. Тож від західних кордонів колишнього Радянського Союзу до Далекого Сходу, від Півночі до Півдня — працюють наші випускники. У 2007 році була зустріч випускників 50-річного випуску і вони розповідали, як створювали та впорядковували ліси на величезних просторах СРСР, — з гордістю розповів Роман Васильович.
У 1990-х роках всі навчальні заклади були полишені на самовиживання. Почала користуватися попитом спеціальність бухгалтера. Тоді в Лубенському коледжі відкрили спеціальність «Бухгалтерський облік».
Сьогодні в Україні лише сім лісотехнічних коледжів. Більшість з них знаходиться в Західній Україні. Лубенський — єдиний в Центральній Україні. У ньому готують техніків лісового господарства, бухгалтерів, технологів деревообробного та меблевого виробництва. У коледжі навчаються студенти з 14 областей України.

За кожен куб взятої деревини лісівники сплачують гроші до держбюджету

Роман Сендзюк не лише досвідчений теоретик, а й практик, котрий вже багато років очолює державне підприємство «Лубенський лісгосп». Зона діяльності Лубенського держлісгоспу — чотири райони: Лубенський, Оржицький, Семенівський, Хорольський. Найбільше лісів висаджують в трьох перших районах. Цього року лісівники посадили понад 170 гектарів лісу. З них 80 — на землях запасу Лубенського району.
Тож друга частина нашої розмови з Романом Сендзюком стосувалася непростих лісівничих буднів.
Іноді від простих людей доводиться чути, що лісівники, мовляв, своїми постійними вирубками знищують ліс. У Романа Васильовича на такі нарікання є одна проста відповідь:
— Коли закидають лісівникам, що вони рубають ліс, то в мене виникає цілком логічне запитання: чому коли в полі збирають достиглий урожай, ніхто не обурюється і приймає це як належне? Звичайно, тут треба враховувати певні психологічні особливості, але ж ліс «достигає» так само, як і врожай. На жаль, не кожна людина розуміє, що приходить час його зрізати та висаджувати нові дерева, що, власне, ми й робимо. Крім того, треба пам’ятати про державну програму «Ліси України». В її розрізі існує регіональна програма «Ліси Полтавщини до 2015 року». Районна ж програма «Ліси Лубенщини» передбачає виділення земель запасу для насадження лісу. На щастя, стосовно цього питання маємо підтримку і районної державної адміністрації, і районної ради. Але вільних земель в нас не так вже й багато. Тому незабаром доведеться саджати нові дерева на крутосхилах та в ярах.
Нині на Полтавщині заліснено лише 9 відсотків території, а за підрахунками науковців, лісистість області повинна сягати 16 відсотків. Полтавська область в числі перших в Україні, де налагоджена тісна спів-праця між лісівниками та обласним природоохоронним фондом, який виділяє значні кошти на створення нових лісів. Цього року на цю потребу фонд надав 1 мільйон, а минулого — 2 мільйони гривень.
Цікавий факт, лісівники для того, щоб мати право рубати ліс, повинні сплатити до держбюджету гроші за кожен куб взятої деревини. Це як певне відшкодування за те, що вони користуються землею.

Про особливості польського методу господарювання

— Романе Васильовичу, Полтавщина стала одним із перших бастіонів в Україні, де на державному рівні запроваджують польський метод господарювання. Розкажіть про особливості ведення господарства за цим методом.
— Справді, в кінці травня минув рік відтоді, як Державне агентство лісових ресурсів України видало наказ про подальше втілення концепції розвитку та реформування державного лісового господарства України. Вона передбачає багато кроків. Один із них — це зміна структури управління галузі. Вивчався досвід багатьох країн. Але, враховуючи менталітет, лісистість, природні особливості, вирішили, що в нинішніх умовах нам найближчий варіант — ведення лісового господарства та управління ним в Польщі. Тож у народі він має назву польський метод. Лісова реформа в Польщі відбулася дуже швидко та вдало. Завдяки їй лісові підприємства отримали чималі кошти, які вклали в будівництво сховищ для довготривалого зберігання лісового насіння, почали застосовувати нові технології при вирощуванні садивного матеріалу в розсадниках. Йдеться про закриту кореневу систему, коли для того, щоб посадити дерево, не треба чекати весни чи осені. 300—400 сіянців, а не так як у нас 5—6 тисяч, висаджують в контейнери. Але при цьому є гарантія, що кожне дерево приживеться, бо насінина під час перебування в контейнері отримує необхідні мікроелементи. Цю технологію ми почали успішно реалізовувати і в нашому господарстві.
— Але ж польський метод ведення господарства передбачає значне скорочення працівників та переведення підприємств фактично на госпрозрахунок?
— Почну з того, що ДП «Лубенський лісгосп» став базовим підприємством області в цьому пілотному проекті. Багато було суперечливих розмов і думок, але, як показав рік, таке рішення виявилося абсолютно правильним. Не приховую, що спочатку було і складно, і страшно. З п’яти лісництв нам довелося утворити дев'ять. Головне завдання, яке стояло перед нами, — зберегти працівників лісової охорони. Але при цьому ми пройшли процедуру певного скорочення. Так, у лісництвах зараз немає жодного бухгалтера, бо створена централізована бухгалтерія. Також відтепер наймаємо сезонних працівників для збирання насіння, підготовки лісу, догляду за лісовими культурами. Частину техніки держпідприємство передало в оренду. Результат цих перетворень — працівникам зарплата виплачується без затримок.
— Мабуть, почесна місія кожного лісівника — поширювати знання про ліс. Як це робите ви?
— Знаєте, я абсолютно переконаний, що спільна цілеспрямована праця журналістів, керівників різнопланових організацій, школярів, студентів, викладачів і є основним джерелом поширення знань про ліс. Саме тому ми часто проводимо для школярів екскурсії в розсадники лісництва. Нехай з них лише одна дитина вибере фах лісівника, але всі вони колись посадять дерево.