Земля моя, мій біль…

Проект ФЛЕГ говорит о том же: эксперимент с долгосрочным временным (до 50 лет) пользованием лесами не удался, да и идея отделить законодательное регулирование лесами, от регулирования землями на мой взгляд провалилась… Кто в состоянии осмыслить ситуацию? М.П.

Ви – розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому Закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!..

(Т.Шевченко, "Холодний яр")

"Спаліть ущент ваші міста і залиште наші ферми – й ваші міста виникнуть знову, немов у казці. Але розоріть наші ферми – і вулиці кожного міста в країні заростуть бур'яном". Це сказав ще на початку ХІХ століття відомий американський політичний діяч Вільям Джиннінгс Брайон. Слушність цього вислову сьогодні доводять Голландія, всі країни Західної Європи, США, Японія, Канада, Китай та інші держави, уряди і народи яких, мов зіницю ока, бережуть сільське господарство, нічого не шкодуючи для його процвітання.

Весь наш сьогоднішній добробут, наш поступ у завтра передусім залежить від землі. Від її щедрості, її безсмертя.

Цифри і факти

Благополуччя землі протягом усього періоду існування людства залежить від господарської діяльності на ній всього суспільства і кожної людини зокрема. Земля, як і Сонце, – унікальний, нічим незамінний продукт Природи, який не створений завдяки розумовим чи фізичним зусиллям людства. Земля для України та її народу завжди була основою волі і життя, тому торгувати землею – це злочин перед Богом і людьми. Якщо таке станеться, то це буде вже друге широкомасштабне, цинічне пограбування всього нашого народу і селян зокрема.

Перший раз нас ошукали, коли оголосили про "відкриту, чесну" приватизацію промисловості, або ваучеризацію, яка зробила увесь народ України економічно "рівним". У результаті такої "рівності" 130 сімей в Україні стали олігархічними, заволоділи 530 мільярдами гривень, що складає 60% ВВП, або два річних бюджети. Тепер 90% населення створює блага для 3% капіталістів.

А тим часом країна "сіла на голку" МВФ і прийде час, коли доведеться увесь бюджет спрямовувати на повернення боргів. Уже в цьому році держава має повернути 160 мільярдів гривень. Це і є головною причиною зняття мораторію на продаж землі, оскільки розраховуватися нічим. Про це потрібно було б сказати чесно.

Найефективніший та найсправедливіший спосіб використання та володіння землею – колективний, або орендний. Орендний – за умови, що держава створить умови, вигідні для орендодавця, орендаря та держави. Це працює в багатьох країнах світу. Але не в Україні, де оренда приносить надприбутки орендарю і не працює на селянина-власника земельного паю.

Можна по-різному ставитись до колективної (колгоспної) системи. Вона не була ідеальною – там також були прорахунки та викривлення, але при тій системі не розорялася, не спустошувалася земля, не руйнувалося і не знищувалося господарство. Саме при тій системі велось будівництво і саме тоді збудованими об'єктами ми користуємося й досі.

Тепер щодо фактів. В газеті "Селянська правда від І.Бокого" ( 10- 12 за 2011р.) Василь Клюй, професор-аграрник, подає такі факти: "Перед початком реформ в Україні було 12 421 колгоспів і радгоспів. Середня зарплата на сільгосппідприємствах – 232 крб., а з преміями і доплатою – 361 крб. (в інших галузях економіки – 244 крб.). Частка заробітної плати в собівартості сільгосппродукції становила 32 відсотки. Річний прибуток в них складав 12 мільярдів крб. Було лише 50 збиткових колгоспів та 2 радгоспи".

Рентабельність в рослинництві становила 42,6%, в тваринництві – 22,7%. ВВП в АПК становив 59,2%. В промисловості – 43%. У 1991 році в Україні проживало 0,1% всього населення планети, а вироблялося 2% світового ВВП.

Україна на початку 1992 року займала провідні місця серед 46 держав Європи з виробництва сільгосппродукції на душу населення. Наприклад, по насінню соняшника, цукрових буряках, картоплі – перше місце, по зерну – друге (після Франції), по овочах – третє, по плодах і ягодах – шосте; з виробництва продукції тваринництва – перше місце.

Аналогічні показники були йу промисловості. Вся продукція вироблялася без всіляких хімічних добавок, була екологічно чистою, без ГМО. Ковбаса вироблялася переважно з м'яса власного виробництва. Часнику з Китаю, цукру та масла з Білорусі не завозили.

За 1992-2009 роки поголів'я великої рогатої худоби (ВРХ) зменшилося на 19,3 млн голів, корів – на 5,5 млн, свиней – на 11,3 млн, овець – на 6,8 млн, птиці – на45 млн, бджолосімей – на 852 тис. Скоротилася чисельність поголів'я ВРХ та свиней і в господарствах населення: відповідно на 182 тис. і 1,5 млн голів.

На січень 2010 року в селі залишилось без роботи 4,2 млн осіб, а працюючих у сільгосппідприємствах лише 698 тис. Жодна війна, окупація чи катаклізми природи не принесли такого спустошення економіки, таких злиднів, яких завдали наші горе-правителі своєю діяльністю за 20 років незалежності України.

Горе-орендарі виснажують землю

Що отримало село від горе-реформаторів? Занепад виробництва призвів до адекватного стану і соціальної інфраструктури села, що спричинило відплив сільського населення. Імміграційні процеси розвиваються не лише за схемою "село – місто", а й "село – країни зарубіжжя". Півтора мільйона найактивніших, працездатних сільських жителів подалися світ за очі, аби за зароблені кошти утримувати на батьківщині родину. Суцільна бідність та безробіття украй ускладнили соціально-демографічну ситуацію. Смертність переважає народжуваність.

Водночас фактично припинилося фінансування за рахунок капіталовкладень соціальної інфраструктури села як відшкодування власних витрат на її розвиток. Сьогодні не мають шкіл, первинних закладів медичного обслуговування 1800 сіл, мешканці ще 1200 користуються привізною водою, дві третини не мають газу, майже третина сіл входить до категорії деградуючих.

"Завдячуючи" безконтрольному керівництву, більша частина населення перетворилася на безправних бідняків, а незначний прошарок зажив у небачених розкошах. Народ їм у цьому допоміг і продовжує допомагати, допускаючи до влади, голосуючи на виборах або займаючи позицію "моя хата скраю". Корумпована, аморальна влада ніколи не буде дбати про людей. Тільки люди ніяк не можуть цього зрозуміти…

Крім того, наша влада покірно виконує волю різних сумнівних міжнародних валютних фондів, лідерів західних держав, бо саме співпрацюючи з ними вони й нажили собі чималий капітал. Таким чином можновладці свідомо нищать народне господарство, в т.ч. і сільське, прирікаючи власний народ на жебрацьке існування.

Щодо використання землі. У нашому Жмеринському районі, як і по всій державі, приблизно до 2004 року більшість угідь заростали бур'яном. Тваринництво винищувалось, ферми спустошувались, люди залишались без роботи. Але через деякий час в район прийшов "інвестор" і "господар". В українських реаліях ці поняття не ототожнюються. Інвесторами по-українськи (в переважній більшості) виступили ті ж самі "колишні", які набили кишеню за часів смути, мають доступ до влади і прагнуть першими заволодіти землею, спочатку орендуючи.

На перший погляд, з'явився позитив: земля не пустує, обробляється. Але наслідки такого господарювання – катастрофічні. Ніхто не дбає про сівозміну, без агрохімічного обгрунтування вносяться мінеральні добрива. Але ж хімічні засоби для землі – наркотик: дозу щоразу потрібно збільшувати. Внаслідок чого через 5-10 років грунт стає закисленим, засоленим. У такому середовищі гинуть всі живі мікроорганізми і земля перетворюється на неродючу породу. Теж саме відбувається при нехтуванні сівозміною.

А що бачимо сьогодні? Поля з року в рік засіяні технічними культурами: ріпаком, соняшником, кукурудзою. Ці культури потребують великої кількості поживних речовин, тому якщо їх мати в сівозміні раніше ніж за п'ять років, це виснажує землю. Це добре відомо орендарям, але то не їх клопіт, для них головне – гроші. Безжально використавши її, примножили свої капітали, а потім – скупили за копійки у селян – ще й вигідно попродували.

А що ж виграв селянин-орендодавець від того, що земля не пустує? Нічогісінько! Непродумана, ганебна практика оренди землі, за умов якої орендар може безвідповідально розпоряджатись орендованою землею, по-варварськи її експлуатуючи. Ставки ж оренди – в декілька разів нижчі від загальноприйнятих в інших країнах.

Так, в США вартість 1га орендованої землі становить 55дол. , в Бразилії – 280, в Україні – 35, та й то на папері. Нашого селянина продовжують обдурювати. Умови, прописані у договорі, вигідні не для орендодавця, а для орендаря. Найчастіше це – термін 10-25 років без права його розірвання в односторонньому порядку.

Господар свого паю не захищений ні законом, ні договором, виявляється безправним і пригнобленим. Вони, власники, хочуть і мають право на те, щоб жити в достатку сьогодні. А який достаток їм від заїжджого, з грошима інвестора-орендаря, який зобов'язується виплатити наприкінці року на пай, у кращому разі, зерносуміші декілька мішків? Та й то якщо вродить.

Така політика "реформаторів" відроджує в Україні кріпосне право. Люди, маючи землю, стають безправними наймитами. За умов, що держава врегулює існуючі недоречності в стосунках між власником земельних паїв та орендарем, селянин ніколи й нікому землю не продасть.

А ситуація на селі така: якщо сільське населення структурувати за рівнем життя, то одна його третина ще якось зводить кінці з кінцями, друга – живе на межі бідності, а третя – вже за межею бідності. Люди втратили надію, що земельний пай може давати прибуток, а отже прийшов час, коли в скруті людина "дозріла" поділитися з багачами-олігархами останнім – землею, не підозрюючи, що після цього стане на своїй же землі батраком.

Афери із землею

В Україні вималювався потужний клас так званих стратегічних власників, який обслуговується владою та ліберальною буржуазією і в якому група олігархів є лише вершиною айсберга. Під прикриттям влади він розклав по власних кишенях більше 80% промислових та інших об'єктів, обкрутив навколо пальця народ ваучерною і "конкурсною" приватизацією. Такий самий сценарій планується провести із землею. Захопити й сконцентрувати у власному володінні це багатство – найближча ціль означеного класу. Привласнена земля, на додачу до промислового і накопиченого фінансового капіталу, гарантує йому абсолютну соціальну могутність і необмежене диктаторство над державою і суспільством.

Станом на 01.01.2010р., за даними журналу "Український тиждень" (11 за березень 2011р.), Україна володіє більш як 42 млн га земель сільгосппризначення. З них 62% розпайовано. Значна частина орендується. З'явилися і перші латифундисти-олігархи: як приклад, син Л.Кравчука Олександр орендує 200 тисяч га чорнозему, інші – від 158 до 430 тис. га землі. Ця "славна команда" створила начебто власні фірми та компанії, але підконтрольні вони здебільшого іноземним інвесторам. А це пряма ознака того, що справжня зацікавленість у земельній "реформі" саме у МВФ та іноземного капіталу.

Дуже зацікавлені у легкому збагаченні і українські олігархи (не секрет, що вони найбільші лобісти АПК), а також теперішні та майбутні власники українських земель, бо так чи інакше мають відношення до владних структур. Інтерес народу тут не враховується.

Кредит МВФ нам видали під гарантію продажу землі. А через прогалини у законах та нехтування ними право на купівлю землі матимуть й іноземні фірми. У боротьбу за українські землі вступатимуть і транснаціональні компанії.

Зняття мораторію на продаж землі в Україні, за що активно виступають олігархи та представники різних міжнародних організацій, трохи дивне та нелогічне. Особливо у той час, коли уряд Китайської Народної Республіки заохочує своїх фермерів купувати сільгоспугіддя в інших країнах.

Поборники ринку землі, вболіваючи за приватну власність на неї, зовсім не вникають в історичну суть українського селянства: селянин без землі, як птах без крил. Усі оборудки щодо ринку землі народжуються в кабінетах, і ніхто не журиться подальшою долею селянина. Чим селянин займатиметься, не маючи землі? Стане наймитом у багатого фермера? Історія українського селянства подібне вже переживала, от тільки нинішні представники влади про це не задумуються. А жаль…

Не землю потрібно продавати, а продукцію, вирощену і вироблену на ній. А вже "куплену" землю націоналізувати.

Політика сьогоднішньої влади веде до національної катастрофи. Немає економічного сенсу вводити право приватної власності на землю. Декларація про державний суверенітет, прийнятий на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, і ст. 13 Конституції України визначили землю і природні ресурси як загальнонародну власність. Народ України не давав нікому права торгувати землею.

Останній цвяху домовину державності?

У ситуації, яка нині склалась навколо землі, державі є чим перейматись: земля повинна годувати народ і працювати на бюджет держави. Очевидно, слід відмовитись від нав'язуваної суспільству думки, за якою всі наші біди з продовольчим забезпеченням зводяться до того, що досі немає ринку землі.

Що принесе селянам відміна мораторію з продажу землі? Що робитимуть і так доведені до бідності селяни, але вже без землі? Кому дістанеться земля і хто стане новим власником? Невже наші олігархи, які володіють статками у розмірі двох бюджетів України, розрахованих на 46 мільйонів Українців, скуповують українські чорноземи? Адже це надзвичайно вигідна інвестиція, зважаючи на те, що в усьому світі ціни на орну землю, прісну воду (сировинні ресурси) стрімко зростають.

Питання власності на землю особливо стає актуальним у часи глобальної продовольчої кризи. За прогнозами експертів, українські чорноземи здатні прогодувати до 300 мільйонів людей. А це при розумній державній політиці – шанс заробляти надприбутки й багатіти усьому народові, а не латифундистам-олігархам. Однак у нас деякі економісти, політики, які говорять про приватну власність на землю, замовчують факти успішного господарювання на орендованій землі фермерів в інших країнах (наприклад, близько 60% землі сільгоспугідь орендують французькі фермери). Чому ніхто не оприлюднить дані про кількість землі сільгоспугідь у приватній власності у 20-30 найрозвиненіших країнах світу і які там умови оренди?

Саме тому, що така інформація не вигідна "торговцям" Україною.

Якщо ж власник земельного паю захоче його продати – він повинен мати на це право. Але викупляти наділи має держава по визначених цінах (тобто світових) від 30 до 80 тис. доларів США за 1 га. Держава на викуплених землях має створити багатогалузеві сільгосппідприємства. Такі підприємства можна передавати в оренду для тих же цілей, при запропонованих змінах до законодавства про оренду землі.

Купівля землі державою – світова практика: Ізраїль, США та інші держави мають 50 і більше відсотків земель і продовжують її скуповувати.

Чому державні мужі не хочуть скористатися зарубіжним досвідом? Адже там так побудовано земельну політику, що визначальним у ній є використання земель в інтересах суспільства, а не окремих осіб, а аграрне законодавство визначає пріоритетним дбайливе та цільове використання земель, відтворення їх продуктивної якості.

"Якщо хочете переробити людей на краще, майже зі звірів поробити людей, то наділіть їх землею – й досягнете мети", – заявляв свою позицію великий російський письменник Ф.Достоєвський. Проблема землі – доленосна для України, її селянина, її села. Земля не тільки предмет хліборобської праці, а й основний засіб виробництва, який приносить добробут в кожну оселю і годує людей. На державному рівні – це питання національної, економічної, енергетичної та продовольчої безпеки.

Прийшов час усім усвідомити: селянин в Україні не тільки мешканець села і сільськогосподарський товаровиробник. Він беззастережно відданий землі надійний оберігач українства. Саме тому потрібно зберегти та захистити його соціально-правовий статус. Бо почнемо продавати землю – втратимо селянина, втратимо державу… Так сталося в Аргентині.

Злочинною є і запропонована владою ціна за 1 га найкращого у світі чорнозему 10-20 тис. грн. Як же потрібно зневажати свого годувальника, яким потрібно бути українським "патріотом", щоб встановити таку сміхотворну ціну?! Але що той патріотизм перед спокусою скупити за безцінь унікальну конкурентну перевагу держави – землю! Адже вона одразу ж стане колосальним, неміліючим джерелом надприбутку спритників.

Є ще одна дуже важлива проблема: попри те, що, за законодавством, усі лісові угіддя України перебувають у державній власності, цілковито стихійно відбулася їх "прихватизація". Сотні тисячі гектарів унікальних лісів по всій Україні наміряні і вже надані "вибраним" у так зване тимчасове довгострокове користування на 50 років для мисливських розваг. Товстосуми, наче лісові мавки, масово заселяють українські ліси. Ліс – тепер їхня приватна територія. Можновладці, яким український народ доручив захищати національні багатства (у даному випадку лісовий фонд), розділили його поміж "вибраними", навіть не питаючи дозволу в справжнього господаря. Тому так само потрібно негайно вносити зміни до Лісового кодексу України, де-факто, та повернути ліси в державну власність.

Людей дуже тривожить, що такі горе-господарі винищують ліси, заробляючи на цьому, не замислюючись, яким екологічним лихом така безвідповідальність може обернутися для кожного жителя та для держави. У той же час селяни, які ці ліси висаджували, доглядали, оберігали, залишилися обкраденими. Тому все частіше громади виступають з вимогою гарантування конституційного права власності українського народу на ліси, повернення лісового фонду колишніх колгоспів у власність сільським громадам.

Підсумовуючи вищевикладене, можна сказати, що рішення щодо термінового припинення мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, якщо воно буде прийнято, – останній цвях у домовину української державності. Це кінець надій на добробут громадян, втрата продовольчої безпеки.