21/05/2011
0На початку ХХ століття Черкащина славилася вишиванками, цукром і… дошками на експорт.
Найближчий до безлісого Півдня лісостеповий порт – це географічне положення зробило в ХІХ столітті повітове місто Черкаси важливим центром лісопильної промисловості. Такими воно залишалося й у передреволюційні роки, й пізніше. Не секрет, що й нинішній міський голова Сергій Одарич не один рік життя присвятив деревообробці.
Втім, промисловість Черкас та Черкаського повіту не зосереджувалася тільки навколо тартаків. Виробляли тут і цукор, і махорку з тютюном, і спирт, і металеві вироби… Про те, як працювала черкаська промисловість станом на 1910–1911 роки, можна дізнатися з "Описания и справочной книги Черкасского уезда Киевской губернии", написаній незмінним членом Черкаської повітової управи з питань земського господарства Олександром Чугаєвим. Екземпляр цієї книжки зберігається у Черкаській обласній бібліотеці імені Тараса Шевченка.
Вишивка для імператриці
Як відомо, промислове виробництво починалося з ремесла. Втім, на Черкащині початку ХХ століття ремесло вже мало в кого було повноцінним джерелом заробітку, ним у вільний від основної роботи час займалися окремі умільці. Приміром, селяни з Сунок, Буди-Орловецької, Млієва і Старосілля – 152 родини – підробляли гончарством. У різних селах повіту – Мошнах, Млієві, Теклиному, Білозір'ї, Жаботині – були майстри, що спеціалізувалися на виготовленні возів, саней, коліс, діжок, корит, лопат, дерев'яного посуду тощо. Своїми шевцями були відомі Сунки, Залевки, Городище і Сміла. У Смілянській волості шили добрі кожухи, у Черкасах і придніпровських селах плели кошики.
Між іншим, у 1907 році черкаське земство навіть відкрило кошикарську навчальну майстерню, 11–13 учнів якої щороку випускали до півтисячі виробів і навіть отримали у 1909 році велику срібну медаль на Київській кустарній виставці. Але більшість ремісників Черкащини отримувала все-таки невеликі прибутки. Ці люди працювали дідівськими способами й продавали свою продукцію за копійки, заробляючи на рік до 60 карбованців на сім'ю. Стільки коштів було достатньо для того, щоб прогодувати лише одну людину.
Значного розвитку в Черкаському повіті на той час набули хіба що шовківництво та вишивка. Шовківництво стало розвиватися в повіті завдяки старанням земства: саме воно розсилало охочим (а таких було 300 родин) яєчка шовкопряда, а потім скупляло кокони для відправки в Москву на фабрику Сапожникових.
А от традиційний український промисел – вишивку – взяла під своє покровительство княгиня Наталія Яшвіль. Саме вона організувала у Сунках на Смілянщині, поблизу свого маєтку, майстерню, в якій вихідці з бідних сімей навчалися вишивки за старовинними зразками й багато вишивали самі. Керувала майстернею сама княгиня. "Вишивки ці відрізняються високою художністю й продаються, головним чином, в Києві у магазині Кустарного товариства, а частково відсилаються для продажу в Москву і навіть за кордон – в Англію, – пише Олександр Чугаєв. – У 1908 році в Сунках на замовлення Її Величності було вишито накидку". За словами Олександра Чугаєва, вишивальницька майстерня давала жителям Сунок до 3 тисяч карбованців доходу на рік.
З селян – у шахтарі й матроси
Черкаський повіт, за словами автора довідника, був одним із найбільш густонаселених в усій Російській імперії. І хоча хліборобство серед селян вважалося найблагороднішим з усіх способів заробітку, робочих рук для сільського господарства був явний надлишок. Тому з 80-х років ХІХ століття селяни почали дедалі активніше відходити на заробітки. Якщо у 1886 році у "відхідницькі промисли" пішло з повіту близько 7 тисяч осіб, то у 1910 році – вже понад 35 тисяч, більше 15 відсотків усього сільського населення.
Черкащани йшли працювати в сільському господарстві на південь України та Кубань, а на промислові підприємства й шахти – у Кривий Ріг і Донбас. З Шелепуської і Мошнівської волостей чоловіки часто наймалися в матроси – в Одесу, Миколаїв, Феодосію, а також на дніпровські пароплави. Дехто знаходив роботу й у самому Черкаському повіті – на будівництві залізниці Одеса–Бахмач, яке саме тривало на Черкащині.
Цікаво, що за таких умов цукрові заводи, які потребували великої кількості робітничих рук, страждали від… браку робочої сили. Річ у тім, що робота на сахарнях була здебільшого сезонною, а це не влаштовувало заробітчан. Сюди йшли підробляти переважно ті, хто не міг надовго відлучатися з дому – жінки й підлітки.
Експортні товари: дошки, спирт і тютюн
Фабрично-заводська промисловість повіту була зосереджена переважно в Черкасах. Наявність дніпровського річкового порту та залізниці, що зв'язувала місто з, як висловився Олександр Чугаєв, "безлісим Півднем", стимулювали розвиток у повітовому центрі лісопильної промисловості. В самих Черкасах було аж десять парових лісопильних заводів, а у селах повіту – ще п'ять.
Спеціалізувалися ці заводи здебільшого на переробці лісу, що постачався Дніпром та його притоками з Полісся, а також видобутого в казенних лісах повіту. В Черкасах ліс розпилювали на дошки й потім залізницею відправляли на південь України, а звідти через Миколаївський порт і Чорне море – за кордон.
Якщо оцінювати промисловість не лише самих Черкас, а цілого повіту, на першому місці опиниться не лісопильна, а цукрова. Власне, підприємства графа Олексія Бобринського, що виросли на Смілянщині, були зразковими для всієї держави заводами з переробки цукрового буряку. Втім, цукрова промисловість, як і в наш час, не завжди була джерелом стабільного прибутку, і навіть найпотужніші сахарні час від часу закривалися. Таке сталося у 1880-ті роки з мліївськими заводами Товариства Яхненків і Симиренків, а під час економічної кризи у 1908 році – з одним із найбільших у державі рафінадним заводом – Черкаським. Крім того, продуктивність і доходність сахарень сильно залежала від урожаю буряку. І, нарешті, ставалися й надзвичайні ситуації: у 1907 році повністю згорів Орловецький цукровий завод. Станом на 1911 рік виробництво цукрового піску велося на п'яти підприємствах повіту: Балаклейському, Городищенському, Матусівському, Райгородському і Смілянському, цукру-рафінаду – на Смілянському й Городищенскому.
Велике значення для економіки повіту мала спиртова галузь. У 1911 році тут працювали чотири винокурні заводи: дворянки Балашової в Байбузах, графині Браницької в Софіївці, княгині Яшвіль у Сунках і селянина Козюка в Орловці. Весь спирт, відповідно до законодавства Російської імперії, продавався у скарбницю, а частина продукції Софіївського заводу йшла на експорт. Черкаський повіт мав потужне млинарство. В Черкасах працювали 4 парові млини, а в селах та містечках повіту – 6 парових, 4 – з газогенераторами та нафтовими двигунами, 5 – із турбінними двигунами. На Вільшанці, Росі, Мідянці (річці басейну Тясмину) й на ставках працювали 24 млини з наливними колесами, на Дніпрі – 42 наплавні млини, а вітряків навіть не рахували. Обладнані по-сучасному млини мололи виключно пшеницю, а водяні й вітряні – жито, причому "тільки простим селянським помолом".
У Черкасах працювали також кілька механічних заводів й один цвяховий. Розвиток машинобудування стримувався конкуренцією з імпортною продукцією. Черкащина мала й досить розвинену тютюнову, пиво-медоварну, цегляну та деякі інші види промисловості. Черкаський тютюн був призначений не стільки для місцевих потреб, скільки для вивозу в Польщу, Литву і Сибір. Звична махорка вироблялася на п'яти фабриках повітового центру, а так званий турецький тютюн – на одній із них, фабриці Зарицького.
www.pres-centr.ck.ua
