Земля: естонський варіант

Естонія серед пострадянських республік однією з перших розпочала широкомасштабні перетворення у традиційному для країни аграрному секторі. Не оминула прибалтійську державу і земельна реформа.

Оскільки ця тема є особливо гострою для українців, кореспондент «Сільських вістей» розпитав про зарубіжний досвід міністра сільського господарства Естонії Хеліра-Вальдора СЕЕДЕРА, який нещодавно відвідав Україну.

— Пане міністре, після відновлення незалежності в Естонії відбулася земельна реформа. В чому полягали її основні цілі і які результати революційних перетворень?

— Після того, як у 1991-му країна знову стала самостійною, влада відразу запровадила низку рішучих змін, які попервах були дуже болісними як і для політиків, так і для народу. Одним словом, країна пережила 5-6 дуже важких років! Проте тепер очевидно, що ці рішення були необхідними і правильними.

Ми провели всі реформи заразом — земельну, сільськогосподарську і майнову.

Нагадаю, що до окупації 1940 року земля в Естонії перебувала у приватній власності, а після війни її було націоналізовано. Тож ми вирішили повернути наділи законним власникам, тобто провести реституцію. У випадках, коли це неможливо було зробити (наприклад, на певній ділянці знаходилася якась споруда), власник отримував компенсацію з бюджету держави. Тим же власникам будинків, котрі не володіли землею під ними, надали можливість придбати її на пільгових умовах. Після цього всі площі, що залишились (угіддя, ліси, земля в населених пунктах), були виставлені на продаж населенню за ваучери. Ваучери отримали всі громадяни країни і могли за них придбати на вибір частку державного майна в підприємстві, квартиру, будинок, землю. Після задоволення цих потреб ділянки, що залишились, були виставлені на вільний продаж через аукціони тільки для громадян Естонії.

При проведенні земельної реформи ми зустрілися з єдиною серйозною проблемою: як бути з ділянками або хуторами-фермами, оточеними наділами, що мають різних власників? Адже, щоб дістатися своїх вгідь, треба простувати через «кордони» чужої приватної власності. Держава в це важке питання не втручалася, бо не знайшла його раціонального розв’язання. Врешті-решт ринок змусив таких хазяїв знаходити компроміси і домовлятися про співпрацю. Вам, можливо, тут теж доцільно врахувати наш досвід.

— А чи дістали можливість купувати землю іноземці?

— Приблизно через чотири роки після початку реформи був ухвалений закон, яким дозволялося придбання вгідь естонськими та іноземними фізичними і юридичними особами. Тоді ж набув чинності ще один закон, який передбачав при купівлі ріллі іноземцями обов’язкове укладення угоди про її використання для сільськогосподарського виробництва протягом п’яти років за узгодженим із владою планом. Лише після цього строку вгіддя дозволялося перепрофільовувати для інших цілей. Утім, зміну призначення землі зробити було не так просто: згоду мала надати місцева влада, яка оцінювала відповідне обґрунтування власника-іноземця.

Ці правила з 1 травня цього року вже не стосуються громадян та компаній країн — членів Євросоюзу та Організації з економічного співробітництва і розвитку, куди входить і Естонія. Тобто вони користуються у земельних питаннях такими ж правами, як і естонці. Для громадян інших країн ці обмеження продовжують діяти. Втім, вони стосуються лише ділянок площею понад 10 га. Менші наділи від самого початку продавалися і продаються всім охочим, незалежно від їхнього громадянства.

У підсумку сьогодні, після півтора десятка років функціонування вільного ринку землі, лише 5% угідь належить іноземцям. Звісно, землі у нас не такі родючі, як в Україні, і в цьому є відмінність. Проте, якщо станеться так, що вгіддя не використовуватимуться, заростатимуть бур’янами у таких масштабах, що зачіпатимуть інтереси держави, то будуть ухвалені нові закони, щоб уплинути і на незадовільну ситуацію.

У середині 90-х років минулого століття, коли йшла реформа і було багато проблем у власників, випадки невикористання вгідь були непоодинокими. Ситуація набагато покращилась після вступу Естонії в Євросоюз. За правилами цієї організації на кожний гектар землі власникові надається адресна допомога, тож агробізнес у нашій країні відтоді став прибутковим. Крім того, державі немає сенсу націоналізувати землі чи перешкоджати іноземцям у їх придбанні і використанні. Адже власник привезе сюди техніку, капітали, створить робочі місця, платитиме податки — це нам вигідно.

— Але хтось, мабуть, усе ж стежить за використанням земель?

— Проблема невикористання вгідь у нас неактуальна. Міністерство навколишнього середовища веде спеціальний реєстр з інформацією про землі несільськогосподарського призначення та їхніх власників. Список власників нерухомості є в суді. Кадастром, що містить дані про землі сільськогосподарського призначення та їхніх власників, відає міністерство сільського господарства. За його даними, зокрема, проводиться призначення дотацій від Євросоюзу власникам-виробникам. На його основі ми робимо щорічний вибірковий контроль використання 3-4% земель, а кожні п’ять років оновлюємо картографію шляхом аерофотозйомки. Дані про власників угідь загальнодоступні в Інтернеті. Ми не приховуємо таку інформацію. Більше того, донедавна ми навіть оприлюднювали відомості, кому надавались дотації з ЄС. Правда, Європейський суд заборонив нам це робити.

— В Україні оренда є основною легальною засадою агробізнесу. А як в Естонії?

— Орендні відносини у нас набули значного розвитку — більше 60% земель, необхідних для забезпечення виробництва тваринницької продукції, перебувають в оренді. Однак фермер-орендар не має тієї впевненості у завтрашньому дні, яка є у власника. Психологічно це дуже важливо для людини — почуватися господарем на землі, на якій працювали її батько, дід. Тоді селянин не покине так легко рідні місця і не подасться до міста. Саме це тримає його на землі, становить основу життя естонського села.

Крім інших, є ще одне важливе економічне питання — під заставу землі наші банки охоче надають її власнику кредити десь під 3-4 відсотки. А от орендарю спілкуватися з такими установами набагато складніше.

— Значні площі вгідь в Україні контролюють агрохолдинги, які в народі дістали назву латифундій. Є структури, які вже хазяйнують на сотнях тисяч гектарів. А як у вас із таким явищем і яка позиція держави?

— В Естонії, як і в усіх європейських країнах, теж відбувається концентрація виробництва. Держава не встановила ніяких обмежень на площу вгідь, які можна придбати, тут усе вирішує ринок: хочеш — купуй, скільки грошей вистачить! Естонська особливість полягає у тому, що в нас традиційно основою сільського господарства є невеликі ферми-хутори з угіддями площею 200-300 га. Так само, до речі, як у Франції, Фінляндії, Німеччині. Фермерство, після повернення у ході реформи земель власникам хуторів, стало активно розвиватися.

— Дякую за змістовну розмову, пане міністре. Хай і ваших, і наших селян земля обдаровує щедрими плодами!